Микол Остов - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

Сестри перезирнулися.

Раптом почувся низький свист. Порив ураганного вітру знову з хряскотом розчахнув двері до ванної і ледь не позбивав сестер з ніг.

— Ага! Чорна діра повернулася, — саркастично зазначила Пайпер. Щоб зберегти рівновагу і не впустити Ваята, вона притиснулася до стіни.

— Ми мусимо вибратися на горище, до книги. Ми зможемо туди прорватися? — запитала Фібі, поглянувши на сестер.

Пейдж кивнула.

— По-перше, на мені немає ані міні-спідниці, ані обтислих джинсів, ані туфель на високих підборах. Отже, я можу бігти. — Вона обернулася до Пайпер: — Ти зможеш швидко пересуватися з Ваятом на руках?

— Не хвилюйся, я спец у цій справі. І не забувай: є одна річ, яку вже встиг засвоїти мій малий — це вміння постояти за себе.

— А тепер — контроль готовності! — вигукнула Фібі, перекрикуючи ревіння вітру. — Слухайте мою команду — раз, два, три!

І вона так рвучко побігла вперед, що ледь не відірвалася від підлоги і не полетіла. Пейдж помчала за нею, тримаючись якомога ближче і виставивши руки перед собою для захисту від потужного урагану.

Як і в той день, коли вона опинилася на краю безодні, Пайпер відчула, як під ногами почала здвигатися підлога. Поглянувши вниз, вона побачила, що килимова доріжка у коридорі зібгалася і ворушиться, як медуза.

— Не дивіться на підлогу, підведіть голови! — гукнула вона сестрам. Вони підстрибували, як дітлахи через скакалку, намагаючись уникнути заглиблень і виступів, що з’являлися то тут, то там на долівці. Але вдавалося їм це не просто.

Останній ривок — і ось вони вже на горищі, ледь-ледь встигли. Важко дихаючи, Пайпер грюкнула за сестрами дверима і сказала:

— Ну от, тепер ми під домашнім арештом.

— А тут так тихо, — зауважила Пейдж, узявши руки в боки і намагаючись якомога швидше відсапатися. — Як ви гадаєте чому?

Фібі витерла рукою піт з чола і вказала рукою на «Книгу таїнств».

— Наскільки я розумію, щоб там не коїлося у решті будинку, ця книга створює навколо себе зону безпеки.

— Значить, тут ми у безпеці, але більше не зможемо нікуди піти, поки не візьмемо ситуацію під контроль? — подумала вголос Пайпер. — Не дуже комфортна ситуація, скажу вам прямо.

— Якщо буде потреба, ми завжди зможемо вибратися звідси, застосувавши наші кінетичні здібності, — нагадала їй Пейдж. — Гадаю, нам поки що слід уникати решти будинку.

Пайпер іронічно гмикнула:

— Що може бути кращим за рідну домівку? — Обережно поставивши Ваята на підлогу, вона підійшла до книги. — Навіть не знаю, звідки почати, — пробурмотіла вона, навмання гортаючи сторінки.

— Та ото ж. До речі, поки ви з Ваятом ходили на «дитяче побачення», ми встигли ретельно передивитися усю книгу, — підтвердила Фібі.

Пайпер відступила від книги і підвела голову обличчям до небес.

— Між іншим, певну допомогу нам можуть надати звідти, — зазначила вона.

Час від часу, коли вони не могли знайти потрібної відповіді у «Книзі таїнств», сестри зверталися по магічну допомогу до бабусі або до матері. Але, на жаль, вони не могли скористатися цією допомогою просто за своїм бажанням.

— Агов! Чи є тут хто-небудь? — з іронією в голосі вигукнула Пайпер, постукавши по поличці, на якій було встановлено книгу, наче перевіряючи мікрофон. — Ця річ справна? Її увімкнуто?

Раптом аркуші книги почали гортатися самі по собі, наче на них подув легенький вітерець. За деякий час книга завмерла, розгорнувшись на якійсь сторінці.

— Красненько дякую, — вигукнула Пайпер і задоволено посміхнулася. — Так що ви там не змогли знайти? У чім проблема?

— А про що тут йдеться? — хутко підскочивши, спитала Фібі. Відіпхнувши Пайпер убік, вона з цікавістю уставилася на розгорнуті сторінки. — Так… не те, не те… будинок, камін, домівка, родина, не те… не те… недріманне око…

— Це так цікаво, Фібі, так оригінально, ми раніш цього і не знали, — зіронізувала Пейдж, підходячи до сестри і стаючи поруч, щоб і самій поглянути на сторінку. Наморщивши носа, вона почала читати. — Ага! Мабуть, оце воно, — сказала Пейдж, показуючи на абзац внизу сторінки. — Ось послухайте: «Будинок, чиї мешканці обернуться проти нього, обернеться проти своїх мешканців». А й дійсно, наш будинок ополчився проти нас, і дуже сильно, хіба ж ні?

— Гадаю, тут ми всі згодні, — погодилась Пайпер. — Але все це досить абстрактно і незрозуміло. І коли ж це ми ополчилися проти нашого будинку, хотіла б я знати?

— Ми дуже розсердилися, коли минулого місяця почалися оці проблеми з водогоном, — нагадала Фібі. — Але щось каже мені, що насправді причина не в цьому.