Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— А твоя стеля нам на голову не впаде?

Підвівши голову, вона побачила тріщину. Потім закусила губу і ледь помітно почервоніла.

— Не думаю. Це просто тріщина.

— Це теж твоїх рук справа?

— Ні, — вона зашарілася ще більше — тепер почервонів навіть кінчик носа.

Ліна відвела очі, і хоча мені було цікаво знати, про що вона думає, бентежити її я не хотів. Я лише сподівався, що її думки стосуються і мене, і того, що я зараз тримаю її долоню, і того слова, що я почув перед тим, як зомліти.

З цікавістю я глянув на тріщину — вона багато про що говорила.

— А ти можеш… ну… відмінити ось ці мимовільні штуки?

Ліна полегшено зітхнула: я дуже доречно змінив тему.

— Інколи. Буває, що й так. А часом мене настільки переповнюють емоції, що я не в змозі їх контролювати. Та й залагодити нічого потім не можу. Навряд чи я б склеїла вікно у школі чи зупинила б грозу того дня, коли ми зустрілися.

— Ну, в зливі ти не винна. Ти ж не можеш відвадити усі урагани Гатліна, тим більше, що й досі триває дощовий сезон.

Влігшись на живіт, Ліна зазирнула мені в очі. Вона не відпускала моєї руки, і я тримав її теж. Мене всього аж пробирало від тепла її долоні.

— Ти хіба не бачив, що сталося вчора?

— А може, інколи ураган — це просто ураган?

— Доки я в Гатліні — сезон дощів йому забезпечено, — вона спробувала забрати руку, але через це я ще сильніше стис пальці.

— Прикольно. А мені здається, що ти просто дівчина.

— Не зовсім так. Я ціла неконтрольована система злив. Більшість чародіїв мого віку вже вміють керувати своїми силами, а мені переважно здається, що це вони керують мною.

Вона вказала на своє віддзеркалення. Просто на наших обличчях у свічаді з’явився новий напис: хто ця дівчина?

— Я намагаюся збагнути, але іноді здається, що мені це так і не вдасться.

— А в усіх чародіїв однакові сили? Чи дар… Чи як там це назвати.

— Ні. Ну, прості речі — наприклад, рухати предмети — можуть робити всі. А далі вже у кожного свій дар.

Мені страшенно закортіло, щоб у нашій школі ввели дисципліну на кшталт «Усе про чари» абощо. Мені завжди таке подобалося, і я б залюбки відвідував уроки. Єдиною, у кого я досі спостерігав незвичайні здібності, була Амма. Ну, коли людина вміє читати по обличчях і відганяти злих духів, це ж не просто так, еге ж? Можливо, вона й предмети думкою рухає. Принаймні одного її погляду було достатньо, щоб почав рухатись я.

— А що вміє робити тітка Дел?

— Вона палімпсест. Вона зчитує час.

— Зчитує час?

— Ну от ти заходиш до кімнати і бачиш тільки теперішнє. А тітка Дел бачить і теперішнє, і минуле, і майбутнє, і все водночас. Перед її очима кімната постає такою, як є зараз, і разом з тим такою, як була десять, двадцять, п’ятдесят років тому. Це наче видіння з медальйоном, розумієш? От чому вона завжди така спантеличена: їй ніколи точно не відомо, в якому часі й навіть в якому місці вона перебуває.

Я згадав свої відчуття після одного з видінь і подумав: як воно — відчувати таке завжди?

— Це ж треба! А що вміє Ридлі?

— Ридлі — сирена. Вона має дар переконання. Легко оселить у твоїй голові будь-яку думку. Так само вмовить на будь-який вчинок. Якби вона захотіла, то своєю силою змусила б тебе стрибнути зі скелі. І ти б стрибнув.

Я згадав, як їхав з нею в машині й не міг стулити рота.

— Я б не стрибнув.

— Стрибнув би, ще й як. Смертний сирені не пара.

— Не стрибнув би, — подививсь я на Ліну. Її волосся знову легенько заворушилося, от тільки протягу в кімнаті не було. Я намагався знайти в її очах підтвердження тому, що вона почувається так само, як і я. Мені потрібен був знак. — Я б не стрибнув. Не можна стрибнути зі скелі, якщо вже летиш з іншої, вищої гори.

Почувши відлуння власних слів, я захотів повернути їх назад. У голові вони звучали якось краще. Ліна подивилася на мене, намагаючись збагнути, чи я серйозно. Я дійсно не жартував, але зізнатися в цьому не міг. Натомість я змінив тему.

— А в чому сила Ріс?

— Вона сивіла, уміє читати по обличчях. Бачить у твоїх очах кадри з минулого, твої вчинки. Можна сказати, що для неї лице — як розгорнута книжка.

Тепер моє обличчя читала Ліна.

— Справді? А хто ж була ота жінка, на яку Ридлі перетворилася на мить, коли на неї дивилася Ріс? Ти ж бачила?

Ліна кивнула.

— Мейкон усе одно б мені не сказав, але я знаю, що це хтось темний. І дуже сильний.

Моїх запитань було не спинити. Я хотів знати все і про всіх, ніби нещодавно зі мною за столом сиділи справжні прибульці.