Маргарет Штоль - Чарівні створіння

Я втупився у блакитну потиньковану стелю, що її небесно-синій колір мав відганяти бджіл-теслів — ну не на небі ж їм ліпити свої гнізда. Що зі мною не так?

Незрозумілий сон переслідував мене вже кілька місяців, і хоча я пригадував з нього лише деякі моменти, оцей епізод був завжди: падає дівчина, падаю я. Я маю втримати її, але не можу, а як відпущу, то трапиться щось жахливе. Але в тому й річ, що я не можу її відпустити, не можу втратити, так ніби я закоханий у неї, хоча насправді зовсім її не знаю. Кохання до першого погляду, чи як іще його назвати.

От маячня… це ж просто сон. Я ж навіть не бачив її обличчя! Вже кілька місяців мені сниться одне й те саме, а я навіть не пригадую лиця дівчини. Знаю лише: щоразу, як випускаю її з рук, в нутрі щось обривається, так ніби я чимдуж лечу з американських гірок і опиняюсь у самому низу закрученої Дуги.

Метелики в животі — таке собі недолуге порівняння. Радше ціла купа величезних африканських бджіл-убивць.

Або я чогось не розумію, або мені просто треба в душ. На шиї ще звечора висіли навушники, і коли я поглянув на невимкнений айпод, то не впізнав назву пісні.

«Шістнадцять місяців».

Цікаво. Я натиснув на пуск і почув незвичну мелодію. Хто співав — не знаю, але слова були ніби знайомі.

Пісня була похмура, моторошна, ба навіть гіпнотична.

— Ітане Лоусон Вейт! — пролунав крізь музику голос Амми.

Я швидко вимкнув айпод, сів і почав розправляти простирадла. Здавалося, що постіль усипана піском, але я знав, що це було насправді.

На ліжку скрізь рипіла земля, така ж, як і в мене під нігтями, точно як і після минулого сну.

Я викинув постіль у прання, запхавши її під брудний светр, а сам ускочив у душ, намагаючись забути про все, що сталось. Я щосили тер руки, і вода чорними цівками змивала залишки сну. Не хочеш проблем — не думай про них. Цим принципом я керувався вже кілька місяців, але з дівчиною-видінням все було не так.

Я не міг їй допомогти. Я постійно думав про неї, бачив один і той самий сон — і нічого не міг пояснити. Мені шістнадцять, а я закохуюсь у примару. Вона ж не існує в реальному житті. Мабуть, я потроху з’їжджаю з глузду.

Хай як я відтирав руки, сон із пам’яті стерти не міг. І навіть крізь запах мила й шампуню я чув знайомий аромат. Ледь-ледь уловимий, але такий знайомий!

Лимон із розмарином.

Cпустившись на перший поверх, я повернувся у стару добру буденність. Як і щоранку, сів за стіл, і Амма поставила переді мною ту ж саму біло-блакитну тарілку з японської порцеляни («драконову», казала мама), на якій уже лежали яєчня з беконом, підсмажений хліб із маслом і каша. Амма працювала в нас домогосподинею, та була мені майже як бабуся. Від моєї рідної бабусі вона відрізнялася хіба що кмітливістю і сварливим характером. Я фактично виріс у Амми на очах, і вона відчувала особисту відповідальність за кожен сантиметр, на який я виріс. Я вже й так вимахав під метр дев’яносто, а вона хотіла ще більше мене відгодувати.

Того ранку я зголоднів не на жарт, так ніби не їв цілий тиждень, а тому швидко проковтнув половину яєчні, два шматочки бекону і вже зі спокійною душею усміхнувся Аммі на весь забитий рот.

— Не сердься на мене, — сказав я їй. — Це ж перший день після канікул.

Амма поставила переді мною величезну склянку апельсинового соку і ще більший кухоль незбираного молока. Саме незбираного, бо іншого ми у Гатліні не п’ємо.

— А що, какао немає?

Я підсів на какао, як інші на «колу» чи каву, і вже з самого ранку мені хотілося смачненького.

— А-д-а-п-т-у-й-с-я, — мовила Амма, яка завжди любила складні слова з кросвордів, і що довшим було слово, то їй більше подобалося. Коли вона по літері їх вимовляла, складалося враження, що хтось цвяшками вбиває букви у голову. — Тобто звикай. І знай: не допивши молока, нікуди не підеш.

— Так, мем.

— Бачу, ти вже вдягнувся.

Ну, як сказати. На мені, як завжди, були джинси і вилиняла футболка. На футболках лише написи змінювалися. Сьогодні був «Гарлей Девідсон». І ще чорні кеди, які я носив останні три роки.

— Я думала, ти пострижешся, — сказала Амма з докором, але я розумів, що насправді так вона виявляє увагу.

— Я таке казав?

— У тебе ж очей не видно, а очі — це дзеркало душі.

— А може, я не хочу всім її показувати.