Маргарет Штоль - Чарівні створіння

«Гарпер Лі не жила в Гатліні».

Я озирнувся, стримуючи сміх. Емілі подивилася на мене, як на психа.

Ліна підняла руку:

— На мою думку, це означає, що треба дати людині шанс. А не зразу починати її ненавидіти. Чи не так, Емілі? — сказала вона, посміхнувшись останній.

— От вреднота мала, — прошипіла собі під ніс Емілі.

«Чому ж мала?»

Я пильно подивився на Ліну. Тепер вона вже нічого не писала в зошиті — натомість писала на руці. Чорною пастою. Можна було й не дивитися, я знав, що це буде число. Цього разу — 151. До чого ці цифри, і чому вона пише не в зошиті, а на долоні? Краще вже знову читати «Срібного серфінгіста».

— Поговорімо про Артура Редлі. Як ви здогадалися, що це він залишає подарунки дітям Фінча?

— А він — як старий Рейвенвуд. Заманює дітей до будинку, а потім убиває, — прошепотіла Емілі достатньо голосно, щоб почула Ліна, але водночас так тихо, щоб не почула місіс Інгліш. — А тоді кладе їх у катафалк, вивозить і закопує бозна-де.

«Замовкни».

Я знову почув голос, але цього разу ще і якесь рипіння.

— Так, і у старого дивне ім’я, як і в того відлюдька Редлі. Як там воно?

— Ага. Страхітливе біблійне ім’я, яким уже більше нікого не називають.

Я завмер. Вони начебто говорили про старого Рейвенвуда, але насправді — про Ліну.

— Емілі, чого ти ніяк не заспокоїшся, — не витримав я.

— Бо він ненормальний, — примружилася та у відповідь. — І всі знають, що у них не всі вдома.

«Я сказала, стули пельку».

Рипіти почало ще гучніше, навіть тріщати. Я озирнувся — ну що це за звук? Але — і це здивувало мене найбільше — звуку, здавалося, теж ніхто не чув, так само як і голосу.

Ліна дивилася просто себе. Її щелепи були міцно стиснені, і здавалося, вона не бачить нічого, крім тієї точки, яку свердлить очима. Кімната почала звужуватись.

Ліна знову шкрябнула стільцем по підлозі: це вона підвелася і попрямувала до книжкової шафи біля вікна. Скоріш за все, вона вдавала, ніби пішла погострити олівець, щоб уникнути (хоча не знаю, чи можна було цього уникнути) пліток. Від стругачки почувся знайомий звук.

— Мельхіседек, ось як його звати.

«Досить».

І знову я чув скрегіт.

— Моя бабуся каже, це лихе ім’я.

«Досить, досить, досить!»

— А йому личить.

«УСЕ!»

Це слово пролунало так гучно, що я затулив вуха. Скрегіт ущух. Раптом нізвідки полетіло скло, і виявилось, що навскоси від нашого ряду, коло Ліни, яка гострила олівець, луснуло вікно. Поряд з Шарлоттою, Ідей, Емілі — та мною. Дівчата заверещали і кинулися на підлогу. Тепер я зрозумів, що це був за звук. Напруга. Маленькі тріщинки розповзалися по склу, як жилки на листі, доки вікно, мовби за волею невидимої сили, не посипалося в клас.

У кабінеті панував хаос. Дівчата верещали, всі стрибали зі стільців. Навіть я схопився.

— Не панікуйте! Усі цілі? — намагалася втихомирити нас місіс Інгліш.

Я обернувся до стругачки — подивитися, чи з Ліною все гаразд. Ні, вона стояла біля розбитого вікна серед купи скла, застигла від страху. Її обличчя стало неприродно блідим, а очі — ще більшими і зеленішими, ніж зазвичай. Як учора під дощем, але й трохи не так. Цього разу вони були налякані. Де й поділася її сміливість!

Ліна простягла руки. З одної на лінолеум скрапувала кров.

«Я не хотіла».

Це вона розтрощила вікно? Чи вікно луснуло — і вона поранилася склом?

— Ліно…

Вона прожогом кинулася геть, іще я не встиг нічого в неї запитати.

— Ви бачили? Вона розбила скло! Вона підійшла до вікна і щось у нього кинула!

— Та вона прямо рукою по ньому дала! Я свідок!

— То чому ж вона тоді не по лікті в крові?

— Ти ще тут розслідування проведи! Вона хотіла нас убити!

— Я просто зараз дзвоню татку! Вона божевільна, як і її старий!

Голоси, перекрикуючи один одного, перетворилися на вереск вуличних котів. Місіс Інгліш намагалася всадовити всіх на свої місця, але це було неможливо.

— Заспокойтеся! Немає чого панікувати! Будь-що могло трапитися. Старе вікно, вітер… хто знає, чому так сталось.

Але у байки про старі вікна і вітер ніхто не вірив. Приємніше було винуватити в цьому племінницю старого Рейвенвуда й ураган з блискавками. Зеленооку блискавку, яка щойно влучила в місто, ураган на ймення Ліна.

Одне я знав напевне: погода в місті докорінно змінилася. У Гатліні раніше ніколи не було таких бур.

А Ліна, можливо, й не здогадувалася, яка зараз негода.

«Досить».

Її голос і досі звучав у моїй голові. Чи принаймні мені так здалося.