Маргарет Штоль - Чарівні створіння

— До речі, про закопане. Уявляєте — Юніс Ганікат заповіла поховати її разом зі своєю збіркою рецептів, бо не хотіла, щоб хто-небудь із церкви зазіхнув на її коблер, [20] Коблер — різновид випічки, одна з традиційних страв у британських колоніях Північної Америки. — сказала тітка Мерсі, хитаючи головою.

— Недобра вона була, як і її сестра, — тітка Грейс намагалася відкрити коробку з шоколадними цукерками колекційною ложечкою штату Теннессі.

— Та й рецепт був такий собі, — додала тітка Мерсі.

Тітка Грейс перевернула коробку, щоб прочитати назви цукерок на дні.

— Мерсі, а яка з них із масляним кремом?

— Коли я вмру, то хочу, щоб мені в могилу поклали мою хутряну накидку і Біблію, — сказала тітка Пруденс.

— Бог не додасть тобі за це очок, Пруденс Джейн.

— А я й не збираюся заробляти очки. Я просто хочу, щоб мені було що почитати, доки чекатиму в черзі. Але якби їх і роздавали, то у мене б очок було більше за тебе, Грейс Енн.

Поховали зі збіркою рецептів…

А що як «Книга місяців» теж похована? Що як хтось заховав її від нас, щоб ми її не знайшли? Можливо, той, хто знався на її силі краще за решту. Женев’єва.

«Ліно, здається, я знаю, де книга».

Спочатку була тиша, але потім Лінині думки дістались моїх.

«Ти про що?»

«„Книга місяців". Я гадаю, вона у Женев’єви».

«Женев’єва померла».

«Я знаю».

«То про що ти, Ітане?»

«Думаю, ти здогадалася».

До столу пришкандибав нещасний Гарлон Джеймс — його лапа й досі була в гіпсі. Тітка Мерсі заходилася діставати для нього з коробки цукерки в чорному шоколаді.

— Мерсі, не годуй собаку солодким! Ти його вб’єш! Я бачила це в шоу Опри. Це вони про шоколад казали чи… про цибульний соус?..

— Ітане, лишити тобі іриски? — запитала тітка Мерсі. — Ітане?

Я вже її не чув. Я міркував, як розкопати могилу.

Так вирішила Ліна. Сьогодні був день народження тітки Дел, і в останню хвилину Ліна запропонувала влаштувати у Рейвенвуді сімейне свято. Також вона вирішила запросити Амму, хоча й знала, що Амма погодиться переступити поріг Рейвенвуду хіба що за небесного втручання. Не знаю, що вони не поділили з Мейконом, але на нього Амма реагувала ненабагато краще, ніж на медальйон. І так само, як від медальйона, воліла триматися подалі.

Мовчун Редлі прибіг до нас удень, тримаючи в зубах списаний каліграфічним почерком сувій. Хоча це було всього лиш запрошення, Амма його навіть пальцем не торкнулася, та й мене відпускати не хотіла. Слава Богу, вона не бачила, як я потім сідав у катафалк із маминою старою садовою лопатою, бо це була б справжня ядерна війна.

Я шукав будь-якої нагоди втекти з дому, навіть задля розграбування гробниць. Після Дня подяки батько знову замкнувся в кабінеті, а відтоді як Мейкон і Амма застукали нас у Lunae Libri, я повсюди наражався на її пильне й прискіпливе око.

Нам з Ліною заборонили повертатися до Lunae Libri, принаймні протягом наступних шістдесяти вісьмох днів. Мейкон і Амма, очевидячки, не хотіли, щоб ми відкопали ще якусь інформацію, котрою не планували з нами ділитися.

— Після одинадцятого лютого робитимеш усе, що заманеться, — гиркала Амма, — а доти роби те, що роблять усі твої ровесники: дивися телевізор, слухай музику і тримайся подалі від усіх тих книжок.

Мама розсміялася б, дізнавшись, що мені забороняють читати книжки. Щось у нас зовсім кепські справи.

«А в мене, Ітане, ще гірше. Мовчун тепер спить біля мого ліжка».

«Як на мене, це ще й нічого».

«Він чекає на мене біля дверей у ванну кімнату».

«Що ж, Мейкон є Мейкон».

«Це схоже на домашній арешт».

Це й був арешт, і ми обоє про це знали.

Ми мусили знайти «Книгу місяців», а вона мала бути у Женев’єви. Скоріше за все, Женев’єву поховали в Ґрінбраєрі. Я пам’ятав, що біля саду на розчищеному місці сіріють якісь старі надгробки. Їх було видно з того каменя, на якому ми зазвичай сиділи, та і цей камінь виявився надгробком теж. Це було наше з Ліною місце, я величав його так подумки і ще ніколи не назвав уголос. Женев’єву мали поховати саме там, хіба що по війні вона залишила Гатлін, але ж ніхто ніколи звідси не виїздив.

Я завжди гадав, що буду першим.

Але сьогодні, коли я нарешті вибрався з дому, як мені було шукати загублену чарівну книгу, яка чи то врятує, чи то не врятує Лінине життя, яка чи то похована, чи то не похована в могилі проклятої пращурки-чародійки, яка може виявитися зовсім поряд з Рейвенвудом чи не виявитися ніде взагалі? І як зробити це так, щоб Лінин дядько не побачив мене, не зупинив та й узагалі не прикінчив ще до того, як я туди дістанусь?