Кемерон Доукі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Фібі розсміялася, але враз урвала сміх, бо у тоні Люсіль було щось дивне. Наче натхнена веселою реакцією своєї співрозмовниці, міс Маршалл зробила крок до Фібі й узяла її під руку.

— Дозвольте мені дати вам одну пораду, моя люба, — сказала вона з довірливою інтонацією. — Коли ви станете старшою, намагайтеся бути максимально відвертою та ексцентричною. Завдяки такому стилю поведінки люди вважатимуть вас непередбачуваною. Вони боятимуться вас і виконуватимуть усі ваші забаганки.

— А ви гадаєте, що люди вас не бояться? — спитала Фібі — і враз відчула, як її щоки спалахнули рум’янцем ніяковості. — Ой, міс Маршалл, — мовила вона, затинаючись. — Мені так незручно за сказане. Вибачте мені, будь ласка.

— По-перше, звіть мене просто Люсіль. По-друге, гадаю, вам нема за що вибачатися, — відповіла міс Маршалл. Фібі почула, як Харрінґтон Третій ще раз закликав присутніх до уваги. — Будь ласка, не переймайтеся, — продовжила Люсіль. — Я не серджуся на вас. Зовсім ні. Річ у тім, що мені завжди хотілося жахати людей, хотілося, щоб вони мене боялися.

— Пані та панове, прошу хвилиночку уваги, — уже втретє забубонів голос Максвелла Харрінґтона. Нарешті гамір стих достатньо, як на нього, він прокашлявся і почав промову: — Від імені реставраційної комісії маю велику приємність вітати вас усіх у Будинку з фресками. Сьогоднішнє свято — важлива подія для Сан-Франциско. Подія, якою всі ми маємо право пишатися. Ми не дали канути в забуття одній з найкрасивіших пам’яток нашого міста і дали їй нове життя. На мою думку, саме ця споруда і є сьогодні головною окрасою нашого балу.

Натовп з ентузіазмом зааплодував.

— Серед присутніх є багато людей, завдяки яким стало можливим наше сьогоднішнє свято, — вів далі Харрінґтон Третій. — І мені б дуже хотілося назвати їх усіх на ім’я.

Серед гостей залунали іронічні стогони, які враз змінилися спонтанно вибухлим сміхом. Фібі помітила, як у яскравому світлі салонних ламп блиснули іскристі прикраси сукні Пейдж. Її сестра стояла біля офіціантки, яка щойно подала Люсіль вибраний напій. Пейдж неначе уважно прислухалася до слів промовця, але Фібі, яка добре знала «мову тіла» своєї сестри, помітила, що Пейдж намагається привернути до себе увагу присутніх чоловіків.

— Гаразд, я назву вам тільки одну людину. Людину, яку, на мою думку, усі будуть раді побачити на нашому святі. Людину, без дозволу якої відновлення Будинку з фресками стало б неможливим. Йдеться, звичайно ж, про міс Люсіль Маршалл. — І вільною рукою Максвелл Харрінґтон Третій вказав через усе приміщення, якраз туди, де стояли Фібі та Люсіль.

Люди в натовпі синхронно, як зграя риб у морі, повернулися до них. Люсіль ще міцніше стисла руку Фібі.

— О Господи, — укотре стиха пробурмотіла вона, потім глибоко вдихнула, силкуючись опанувати себе. — Я вже забула, що це таке, — сказала вона, наче сама собі. — Так багато чужих очей. — Вона випростувалася, немов готуючись до останнього бою. — Утім, треба гідно вийти з цієї ситуації.

Вона ступила кілька кроків, але враз зупинилася, побачивши, що Фібі лишилася на своєму місці.

— А ви чому не йдете? — прошепотіла Люсіль, коли натовп почав розступатися перед ними, наче води Червоного моря перед юдеями.

— А чому я маю йти? — прошипіла у відповідь Фібі, вишкірившись у фальшивій посмішці.

— Тому що, — відрубала Люсіль. — Тому що ви — єдина, кого я тут знаю, міс Фібі Холівелл. І ця обставина робить вас моєю єдиною подругою. Тож куди я, туди й ви. — Очі Люсіль, чисті й зрадливо-прозорі, оманливі, наче піщана мілина, зазирнули просто в очі Фібі. І цієї миті Фібі здалося, що нарешті вона розгадала таємницю Люсіль Маршалл: це була печаль.

— З подругою — хоч на край світу, — відповіла Фібі, з приємністю для себе відзначивши, як темна глибина геть зникла з очей її співрозмовниці.

— Дякую, люба моя.

І вони разом рушили до мікрофона.

— Ой! — зойкнула Донна Петерсен, старша офіціантка. — Схоже, у нас проблема.

Пайпер з-за стійки бару свого нічного клубу підвела голову і швидким поглядом оглянула приміщення: вона працювала майже всю ніч замість відсутньої робітниці. Їй не довелося довго придивлятися, щоби визначити місцезнаходження причини такої реакції Донни.

— Отой тип за третім столиком? — спитала вона.

Донна кивнула.

Хоча по суботах у клубі завжди було велелюдно, сьогоднішня ніч була особливо метушливою. Раніше, коли Пайпер брала малого з собою на роботу, вона знаходила хвилинку-дві, щоб подивитися, як він ся має у маленькій офісній кімнаті разом із нянькою. Але не сьогодні.