Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Поглянь, — сказала вона, вказавши мордочкою напрямок.

Вогнесерд кліпнув. Замість звичного краєвиду з лісом і полями він побачив безмежний простір води, який тягнувся ген за горизонт. Світло, що відбивалося від поверхні, засліплювало, і кіт заплющив очі. Звідки взялася ця вода? Він не був навіть впевнений, чи це були землі Кланів — срібний полиск вирівняв усе й приховав звичний пейзаж.

Повітря повнилося солодким запахом Плямолистки. Її голос пролунав біля його вуха.

— Пам’ятай, Вогнесерде, — муркотіла вона. — Вода може загасити вогонь.

Вогнесерд здивовано розплющив очі. Холодний бриз звихрив поверхню води, проникаючи йому крізь хутро. Плямолистка зникла. Вогнесерд озирався, шукаючи її всюди. Світло вже почало згасати, а разом із ним зникало тепло і трава під його лапами. За мить він занурився в темряву й холод.

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Якийсь кіт штовхав його в бік. Вогнесерд спробував ухилитися та знову почув своє ім’я. Це був голос Сіросмуга. Вогнесерд розплющив очі й побачив друга, який стривожено нависав над ним.

— Вогнесерде, — повторив той, — прокидайся. Уже майже сонцепік.

Вогнесерд, покректуючи, вибрався зі свого гніздечка і сів. Бліде холодне світло пробивалося до кубла крізь гілки. Верболоза і Темносмуг ще спали, а Піскошторма з Порохошубом уже пішли.

— Ти бурмотів уві сні, — сказав йому Сіросмуг. — Усе гаразд?

— Що? — Вогнесерд ще не отямився. Після таких снів він завжди гостро усвідомлював, що Плямолистка мертва і вони більше ніколи не зможуть поговорити наяву.

— Уже майже сонцепік, — повторив Сіросмуг. — Нам пора на полювання.

— Я знаю, — нявкнув Вогнесерд, намагаючись остаточно прокинутися.

— Тоді поквапся.

Товариш востаннє штурхнув його і вийшов із гнізда.

— Зустрінемося біля ялівцевого тунелю.

Вогнесерд лизнув одну лапу і потер обличчя. У голові трохи прояснилося, і він раптом згадав пересторогу Плямолистки: «Вода може загасити вогонь». Що вона хотіла йому сказати? Вогнесерд пригадав попереднє передбачення Плямолистки: «Вогонь врятує Клан». Вийшовши з кубла слідом за Сіросмугом, він усвідомив, що тремтить — і не від холоду. Вогнесерд передчував неприємності, що клубочилися, наче грозові хмари. Якщо вода справді загасить вогонь, тоді що врятує Клан? Чи могли слова Плямолистки означати, що Громовий Клан приречений?

Вогнесерд біг яром. Під його лапами хрускотів сніг. Сонце осявало блідо-блакитне небо і, хоча й не давало багато тепла, трохи розвеселило Вогнесерда і вселило надію на те, що невдовзі настане новолист.

Сіросмуг, який ішов позаду, ніби повторив уголос його думки.

— Якщо пощастить, на сонце вибіжить трохи здобичі.

— Тільки якщо припиниш так гупати! — піддражнила його Піскошторма, крадучись поблизу.

Орляколап, новак Сіросмуга, по-дружньому запротестував:

— Він не гупає!

Та Сіросмуг відповів лише дружелюбним гарчанням. Вогнесерд відчував, як його жилами струмує енергія. Навіть незважаючи на те, що їхні сьогоднішні обов’язки були фактично покаранням, ніхто не міг наказати їм полювати наодинці. А з друзями було значно веселіше.

Вогнесерд здригнувся, згадавши крижаний погляд Синьозірки, коли вона насварила їх за егоїзм. Він би приніс їй стільки свіжини, скільки би зміг, аби спокутувати свою брехню. Кланові була дуже потрібна їжа. Запаси вже майже скінчилися до того, як вони із Сіросмугом вирушили на полювання. Тож багато котів також пішли шукати здобич. На схилі Вогнесерд помітив Тигрокігтя, який повертався з ранкового патруля і ніс у зубах білку. Її довгий хвіст волочився по снігу. Очі воєводи лиховісно зблиснули, коли він минав Вогнесерда, але Тигрокіготь не виплюнув здобичі, щоб поговорити.

Піскошторма вибігла на вершину схилу, а тим часом Сіросмуг показував Орляколапові, де шукати мишей між корінням дерев. Дивлячись на них, Вогнесерд згадав Попелапку, його власну новачку, і на нього ринув жаль. Зараз вона була б із ними, якби не нещасний випадок. Натомість Попелапка лежала зі зламаною ногою у своєму кублі біля Жовтоіклої — медикицьки Громового Клану.

Відігнавши похмурі думки, Вогнесерд поплазував далі, розкриваючи рота, щоб краще вбирати аромати лісу. Слабенький вітерець розпорошив сніг і приніс знайомий запах. Це заєць!

Підвівши голову, Вогнесерд побачив коричневе створіння. Заєць вовтузився під кущем папороті, на якому крізь сніг уже пробилися перші зелені листочки. Рудий вояк по-мисливськи пригнувся й обережно, крок за кроком, наближався. В останню мить заєць відчув його присутність і стрибнув, але було вже пізно. Він навіть писнути не встиг, як Вогнесерд схопив його.