Эрин Хантер - Ліс таємниць

До того ж Вогнесерд ще не був готовий розповісти Синьозірці останню Круколапову версію про битву на Сонячних Скелях. Він хотів спершу поговорити з Річковими котами — з’ясувати, як насправді помер Дубосерд.

— Пробач, Синьозірко, — промурмотів кіт.

— Твоїм «пробач» Клан не нагодуєш, — відповіла провідниця. — Вам обом доведеться прийняти кару за свою жадібність. Ви повинні зрозуміти, що потреби Клану важливіші за ваші власні, особливо під час гололисту. Тому до наступного світанку будете полювати для Клану. І зможете поїсти лише тоді, коли нагодуєте всіх інших, — її погляд пом’якшав. — Ви виглядаєте змученими. Йдіть поспіть поки. Але до сонцепіку вже мусите вирушити по здобич.

— Добре, Синьозірко, — Вогнесерд схилив голову й вийшов із гнізда.

Сіросмуг рушив за ним. Від нього пахло сумішшю страху й сорому.

— Я думав, вона нам хвости повідрубує! — нявкнув Сіросмуг, коли вони повернули до вояцького кубла.

— Тоді вважайте, що вам пощастило.

Позаду них пролунало низьке гарчання. Вогнесерд озирнувся і побачив, що Тигрокіготь ішов назирці.

— Якби я був провідником Клану, я б покарав вас як слід.

Вогнесерда пересмикнуло від злості. Він показав зуби, збираючись загарчати, але його застеріг Сіросмуг. Вогнесерд відвернувся від Тигрокігтя, тримаючи при собі те, що збирався сказати.

— Правильно, кицюню, — глузував воєвода. — Тікай у своє гніздечко. Ти можеш думати, що Синьозірка тобі вірить, але я — ні. Я бачив тебе під час битви у таборі Вітряного Клану, май це на увазі.

Він пробіг перед котами і зайшов до вояцького кубла.

Сіросмуг протяжно і нервово видихнув.

— Вогнесерде, — просичав він, — ти або найхоробріший, або найдурніший кіт з усіх Кланів! Заради Зореклану, не заїдайся більше з Тигрокігтем.

— Я не просив його мене ненавидіти, — сердито відрубав Вогнесерд. Він прослизнув під гілками і побачив Тигрокігтя, який вмощувався на своєму місці посередині. Темний кіт не звернув уваги на Вогнесерда, пововтузився трохи, а тоді скрутився і заснув.

Вогнесерд підійшов до свого кубельця. Поблизу від нього рядком лежали Піскошторма і Порохошуб.

Піскошторма почула кроки і підвелася.

— Тигрокіготь шукав вас відтоді, як ми повернулися зі Зборища, — прошепотіла вона. — Я передала йому твоє повідомлення, але він мені не повірив. Що ти зробив, щоб його втихомирити?

Вогнесерда заспокоїв її співчутливий погляд, але він не зміг одразу відповісти, бо на нього напала позіхота.

— Пробач, — промурмотів він. — Мені треба трохи поспати. Поговоримо пізніше.

Кіт гадав, що руда войовниця образиться, але вона натомість звелася на лапи і підійшла до нього. Коли він вмостився в м’якому мохові, вона лягла і притулилася до нього.

Порохошуб розплющив одне око, щоб глянути на Вогнесерда. Тоді форкнув і показово відвернувся.

Та Вогнесерд був занадто стомлений, аби перейматися ревнощами Порохошуба. Він уже засинав. Останнє, що відчув перед тим, як зануритися у сон, — тепло від хутра Піскошторми біля його боку.

***

Вогнесерд крокував мисливським шляхом. Його тіло пашіло енергією, і він розкрив рота, щоб відчути запах здобичі. Кіт знав, що це йому сниться, але почув, як бурчить живіт у передчутті свіжини.

Орляк аркою вигинався над його головою. Яскраве перлисте світло заливало ліс, наче місячної ночі. Кожна папороть, кожна травинка срібно мерехтіла, а бліді келихи первоцвітів, що купчилися обабіч стежки, ніби самі випромінювали сяйво. Усе навколо пахтіло вологим теплом новолисту. Здавалося, що холодний, засніжений табір залишився за цілих дев’ять життів позаду.

Коли стежка почала вести вгору, на його шляху опинився інший кіт. Вогнесерд раптово зупинився. Його серце закалатало у грудях. Це була Плямолистка. Кицька підійшла ближче і торкнулася його носа своїм.

Вогнесерд потерся об неї мордочкою й замуркотів. Коли він уперше прийшов до лісу, Плямолистка була медикицькою Громового Клану. Вона загинула від жорстокої лапи Тіньового кота. Вогнесерд ще тужив за нею, хоча її дух неодноразово приходив до нього у снах.

Плямолистка ступила крок назад.

— Ходімо, Вогнесерде, — нявкнула Плямолистка. — Я хочу показати тобі дещо.

Вона обернулася й м’яко покрокувала назад, час від часу озираючись, щоб перевірити, чи він іде.

Вогнесерд прямував за нею слідом, задивляючись на гру місячного сяйва на її хутрі. Невдовзі вони дісталися вершини пагорба. Плямолистка вивела його з-під тунелю папороті на високий хребет, укритий травою.