Эрин Хантер - Ліс таємниць

Круколапа це, здається, втішило, але було видно, що він не хоче більше згадувати минуле. Вогнесерд вмостився біля нього, підбадьорливо муркочучи, а потім троє котів поділилися язиками.

Нарешті Вогнесерд підвівся на лапи.

— Нам час рушати, — нявкнув він.

Круколап востаннє лизнув Вогнесердове вухо.

— Шануйтеся, — застеріг друзів чорний кіт. — І пильнуйте за Тигрокігтем.

— Не переймайся, — заспокоїв його Вогнесерд. — Ти забезпечив нас зброєю проти нього.

І двоє вояків Громового Клану прослизнули під дверима на сніг.

— Тут холодно! — буркотів Сіросмуг, поки вони чеберяли до огорожі на краю ферми Двоногів. — Треба було захопити із собою кілька мишей, щоб нагодувати Клан, — додав він.

— Ага, точно, — відрізав Вогнесерд. — І як би ти пояснив Тигрокігтеві, де в цю погоду знайшов таких вгодованих мишей?

Місяць хилився на західний пруг. Скоро почне світати. Сніг забивався у Вогнесердове зимове хутро і здавався ще холоднішим після теплої стодоли. Лапи нили від утоми. Ніч видалася довгою, а щоб дістатися до свого табору й відпочити, ще треба перейти територію Вітряного Клану. Вогнесерд увесь час думав про те, що їм сказав Круколап. Він вірив, що друг каже правду, але решту Клану буде не так легко переконати. Синьозірка відмовилася повірити в першу Круколапову розповідь.

Та це було тоді, коли Вогнесерд і сам думав, що Рудохвіст убив Дубосерда. Синьозірка не могла повірити, що Рудохвіст завдав смертельної шкоди іншому воякові без поважної причини. Тепер Вогнесерд розумів, що насправді Дубосерд загинув від нещасного випадку… Але як йому звинуватити Тигрокігтя, якщо він не має жодних доказів, окрім Круколапової історії?

— Річкові коти повинні знати, — раптом усвідомив Вогнесерд. Він зупинився під скелястим виступом на заболоченому схилі, де сніг був не такий глибокий.

— Що? — нявкнув Сіросмуг, приєднавшись до нього під накриттям. — Що знати?

— Як помер Дубосерд, — відповів Вогнесерд. — Вони мусили бачити його тіло. Тож вони могли б нам сказати, що він помер від каменепаду, а не від смертельного удару іншого вояка.

— Точно, сліди на тілі це довели б, — погодився Сіросмуг.

— І вони також могли б пояснити, чому Дубосерд сказав, що жоден Громовий кіт не має права зачепити Каменешуба, — додав Вогнесерд. — Нам потрібно поговорити з вояком Річкового Клану, який брав участь у тій битві. Може, навіть із самим Каменешубом.

— Але ми не можемо просто так прийти до табору Річкового Клану і запитати, — заперечив Сіросмуг. — Пригадай Зборище. Ще не так багато часу минуло після битви.

— Я знаю одного Річкового вояка, який був би радий тебе бачити, — промуркотів Вогнесерд.

— Якщо ти про Срібнострумку, то її я міг би запитати, — запропонував Сіросмуг. — А тепер ходімо до табору, перш ніж мої лапи примерзнуть до землі.

Двоє друзів попростували далі, тепер повільніше. Утома їх геть зморила. Вони вже були недалеко від Чотиридерева, коли помітили інших трьох котів, які піднімалися схилом. Вітер приніс запах Вітряного патруля. Вогнесерд не відчував великого бажання пояснювати, що він робить на території Вітряного Клану. Він швидко озирнувся в пошуках прихистку, але сніг замітав з усіх боків, ховаючи кущі та кругляки. До того ж Вітряні коти вже помітили їх, бо змінили напрямок руху в їхній бік.

Вогнесерд упізнав нерівний поступ Мертвонога — воєводи Клану. За ним ішли вояк Клаптевух і його учень Стрімколап.

— Привіт, Вогнесерде, — крикнув Мертвоніг, шкутильгаючи до них зі спантеличеним виразом. — Ви далеко від дому.

— М-м… так, — погодився Вогнесерд і шанобливо вклонився. — Ми просто... ми взяли слід Тіньового Клану, і він привів нас сюди.

— Тіньовий Клан на нашій території?

Хутро Мертвонога настовбурчилося.

— Гадаю, це старий слід, — поспішно зауважив Сіросмуг. — Не варто перейматися. Пробачте, що порушили ваш кордон.

— Вам завжди раді, — нявкнув Клаптевух. — Інші Клани знищили б нас в останній битві, якби ви не допомогли. Тепер вони триматимуться подалі, бо знають, що їм доведеться мати справу з Громовим Кланом.

Вогнесерд засоромився від похвал Клаптевуха. Колись вони із Сіросмугом допомогли Вітряному Кланові, але зараз йому було ніяково від того, що Вітряні коти бачили їх на своїй території.

— Нам, мабуть, варто повертатися, — промурчав він. — Здається, тут вельми спокійно.

— Нехай освітить Зореклан вашу путь, — вдячно нявкнув Мертвоніг.

Інші Вітряні коти побажали Вогнесердові та Сіросмугові вдалого полювання й повернули до свого табору.