Эрин Хантер - Ліс таємниць

— Це не піде нам на користь, — прогарчав Вогнесерд, коли вони із Сіросмугом доходили до Чотиридерева.

— Чому? — запитав Сіросмуг. — Вітряний Клан не проти того, що ми були на їхній території. Ми ж тепер друзі.

— Подумай головою, Сіросмуже, — сказав Вогнесерд. — Що, як Мертвоніг згадає про цю зустріч із нами при Синьозірці на наступному Зборищі? Їй буде цікаво дізнатися, що ми тут забули!

Сіросмуг зупинився.

— Срав пес! — вигукнув сірий вояк. — Я про це не думав.

Він зустрівся очима з Вогнесердом, і в погляді друга відбилося його власне занепокоєння.

— Синьозірці не сподобається те, що ми досі вовтузимося зі справою Рудохвоста.

Вогнесерд знизав плечима.

— Сподіваймося, що нам вдасться все владнати до наступного Зборища. А тепер ходімо, треба ще зловити щось до нашого повернення.

Він знову припустив уперед, і за хвилину двоє котів уже бігли по снігу. Коли вони проминули улоговину біля Чотиридерева і зайшли на свою територію, Вогнесердові трохи відлягло. Він зупинився, щоби принюхатися, сподіваючись узяти слід здобичі. Сіросмуг із надією обнюхав коріння поближнього дерева і повернувся з розчарованим виглядом.

— Порожньо, — буркнув він. — Жодної мишки, навіть сліду!

— У нас немає часу далі шукати, — вирішив Вогнесерд.

Небо над деревами вже помітно світлішало. У друзів закінчувався час, і з кожною секундою зростали шанси, що їхнє зникнення помітять.

Коли коти дійшли до яру, вже майже розвиднілося. Їхні лапи нили від утоми, м’язи задубіли від холоду. Вогнесерд мовчки простував між валунами до ялівцевого тунелю. Щасливий нарешті бути вдома, він попрямував у тінистий прохід. Але, увійшовши до табору, так раптово загальмував, що ззаду в нього врізався Сіросмуг.

— Рухайся, ти, клубок хутра! — Сіросмуг невдоволено нявкнув.

Вогнесерд не відповів. За кілька хвостів від нього, прямо посеред галявини, сидів Тигрокіготь. Він схилив голову між своїми масивними плечима, а його жовті очі переможно палахтіли.

— Може, хочете мені розказати, де ви були? — прогарчав воєвода. — І чому дорога зі Зборища забрала у вас так багато часу?

— Ну? — запитально подивився Тигрокіготь.

— Ми збиралися на полювання, — підвів голову Вогнесерд, зустрівшись із бурштиновим поглядом воєводи. — Кланові потрібно щось їсти.

— Але ми нічого не знайшли, — додав Сіросмуг, приєднуючись до Вогнесерда.

— Уся здобич раптом поховалася в норах, правда? — прошипів Тигрокіготь. Він підійшов до Вогнесерда настільки близько, що їхні носи майже торкнулися, обнюхав його, а потім зробив те саме із Сіросмугом. — То як так сталося, що ви обидва пахнете мишами?

Вогнесерд і Сіросмуг перезирнулися. Здавалося, що вже минуло багато часу відтоді, як вони полювали у стодолі Двоногів. Того, що запах залишився, друзі не врахували.

Сіросмуг безпорадно глянув на товариша широко розплющеними очима.

— Варто розповісти про все Синьозірці, — прогарчав воєвода. — Ідіть за мною.

Молодим воякам нічого не залишалося, окрім як послухатися. Тигрокіготь повів їх через галявину до гнізда Синьозірки біля підніжжя Високого Каменя. За завісою з лишайника Вогнесерд побачив провідницю, яка спала, скрутившись у клубок. Коли воєвода зайшов за завісу, Синьозірка одразу підвела голову й сіла.

— Що трапилося, Тигрокігтю? — пронявчала вона спантеличено.

— Ці двоє сміливців ходили на полювання, — голос Тигрокігтя звучав презирливо. — Вони добре наїлися, але не принесли для Клану жодного шматочка.

— Це правда? — Синьозірка звернула свої кришталево-сині очі на молодих вояків.

— Ми не ходили в мисливчий патруль, — пробурмотів Сіросмуг.

«Це була правда», — подумав Вогнесерд. Властиво, вони не порушили вояцький правильник, не принісши здобичі, але це не є виправданням.

— Ми з’їли перше, що зловили, щоб набратися сил, — нявкнув він, — але більше нічого не вполювали. Ми справді хотіли принести Кланові їжу, просто нам не пощастило.

Тигрокіготь зневажливо форкнув, показуючи, що не вірить жодному слову Вогнесерда.

— Навіть якщо й так, — пронявчала Синьозірка, — коли здобичі мало, кожен кіт повинен подумати найперше про Клан і поділитися всім, що в нього є. Ви мене дуже розчарували.

Вогнесердові було соромно. Синьозірка привела його у Громовий Клан ще кошеням, і йому не хотілося зрадити її довіру. Якби він був із нею наодинці, то міг би спробувати пояснити справжню причину пізнього повернення в табір. Та це було неможливо під пильним поглядом Тигрокігтя.