Эрин Хантер - Ліс таємниць

Кіт переможно вирушив до табору, тягнучи в зубах зайця. Вогнесерд із полегшенням побачив, що на галявині вже зібралася велика купа свіжини. Біля неї стояла Синьозірка.

— Молодець, Вогнесерде, — нявкнула вона, коли вояк притягнув зайця. — Віднесеш його прямо в кубло Жовтоіклої?

Підбадьорений схваленням провідниці, Вогнесерд потягнув здобич через галявину. Тунель із папороті, тепер сухої та коричневої, вів до віддаленого кутка табору, де в розколотому камені жила медикицька Громового Клану.

Протиснувшись попід папороттю, Вогнесерд побачив Жовтоіклу, яка лежала в кубельці. Попелапка сиділа перед нею. Димчасте хутро молодої кицьки розпушилося, а блакитні очі невідривно дивилися на плескату морду Жовтоіклої.

— Гаразд, Попелапко, — почувся скреготливий нявкіт старої медикицьки. — Подушечки лап Одноокої потріскалися від морозу. Як їй допомогти?

— Листя нагідок на випадок інфекції, — швидко відповідала Попелапка. — Мазь із деревію, щоб розм’якшити подушечки і прискорити загоєння. Макове насіння, щоб полегшити біль.

— Молодець, — муркотіла Жовтоікла.

Попелапка аж виструнчилася, її очі блищали від гордощів. Вогнесерд добре знав, що медикицька похвалами не розкидається.

— Правильно, можеш дати їй листя та мазь, — нявкнула Жовтоікла. — Але макові зернятка не потрібні, хіба що їй погіршає.

Попелапка підвелася і збиралася зайти в кубло, коли це помітила Вогнесерда, який стояв біля входу. Нявкнувши від задоволення, вона поспішила до нього, тягнучи хвору лапку.

Спогади пронизали Вогнесерда гострим лезом. Колись Попелапка була швидкою як вітер — до того, як через нещасний випадок на Громошляху їй покалічило лапку. Вона більше ніколи не бігатиме, як раніше, тож мусила облишити всі мрії стати вояком Громового Клану.

Проте потвора із Громового Шляху не зламала її дух. Очі Попелапки світилися від радості, коли вона зустріла Вогнесерда.

— Їжа! — вигукнула кицька. — Це все для нас? Чудово!

— Ну нарешті! — пробурмотіла Жовтоікла, не вилазячи з кубла. — Взагалі-то кролик дуже навіть до речі. Ми втомилися, сюди сьогодні пів-Клану заходило — усі жалілися на різні болячки.

Вогнесерд перетягнув кроля до медикицьки.

Жовтоікла тицьнула в нього лапою.

— Нарешті хоч трохи м’яса, а не самі кістки, — ліниво пронявчала вона. — Гаразд, Попелапко, віднеси листя нагідок і мазь до Одноокої та бігом повертайся. Якщо поквапишся, ще встигнеш на кролика.

Попелапка муркнула, торкнулася кінчиком хвоста плеча Жовтоіклої та зайшла до кубла.

Вогнесерд тихо запитав:

— Як вона? Одужує?

— З нею все добре, — відрізала Жовтоікла. — Припини стільки хвилюватися.

Якби ж Вогнесерд міг змусити себе не хвилюватися! Попелапка була його новачкою. Він відчував провину за те, що з нею трапилося. Йому слід було зупинити її, не дозволити вибігати самій на Громошлях.

Вогнесерд змусив себе припинити про це думати, пригадавши, як саме все сталося. Тигрокіготь попросив Синьозірку зустрітися з ним біля Громошляху, але провідниця була дуже хвора і не могла прийти. У таборі залишалося мало котів. Вогнесерд саме збирався вирушати на пошуки лісової м’яти для лікування зеленого кашлюка й мав намір після цього зустрітися з воєводою. Він наказав Попелапці не йти до Тигрокігтя замість нього, але вона не послухалася. Нещасний випадок стався через те, що воєвода призначив місце зустрічі занадто близько до краю Громошляху. Вогнесерд підозрював, що це могла бути пастка для Синьозірки.

Попрощавшись із Жовтоіклою, він знову вирушив на полювання. Вогнесерд відчув, що необхідно якомога швидше викрити провину Тигрокігтя — заради вбитого Рудохвоста, заради вигнаного із Клану Круколапа, заради покаліченої Попелапки. І заради всіх котів Клану — тих, що є, і тих, що будуть, — які можуть постраждати через Тигрокігтеву жагу до влади.

***

Минув день від їхнього покарання. Вогнесерд вирішив, що не можна втрачати часу, і подався разом із Сіросмугом до Річкового Клану. Треба було з’ясувати, як насправді загинув Дубосерд. На краю лісу Вогнесерд присів, вдивляючись у замерзлу ріку. Вітер шелестів у сухому очереті, який вибився з-під снігу і льоду.

Сіросмуг принюхувався до повітря, намагаючись уловити запах інших котів.

— Чую Річкових котів, — шепнув він. — Але запах старий. Думаю, можемо спокійно перейти.

Вогнесерд усвідомив, що їм варто більше боятися зустрічі з котами власного Клану, аніж із ворожим патрулем. Тигрокіготь уже підозрював їх у зраді. Якщо воєвода дізнається, що вони зараз роблять, їм кінець.