Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Для того, щоб він залишався хворим, а не для того, щоб він залишався в безпеці. — Казове обличчя спохмурніло. — Це було навмисне вбивство.

— Фієрданці, — припустила Ніна.

Матаяс склав руки на грудях.

— Це неможливо.

— Чому ні? — поцікавилася Серцетлумачниця. — Ми знаємо, що там є дрюскелле. Якщо вони прибули до міста, розшукуючи тебе, і зчинили галасу Ратуші, їм розповіли, що ти в Пекельних Воротах.

— Ні, — заперечив Матаяс. — Вони б не вдалися до такої ницої тактики. Найняти вбивцю? Убити когось у лікарняному ліжку? — Але, навіть промовляючи ці слова, Матаяс уже не був переконаний, що вірить у них. Ярл Брум і його офіцери вдавалися й до значно гірших речей геть без докорів сумління.

— Сильний, світлий і сліпий, — зауважив Джаспер. — Дуже по-фієрданськи.

«Він помер замість мене, — подумав Матаяс. — А я навіть не впізнав його імені».

— У Маззена була родина? — запитав нарешті фієрданець.

— Лише Покидьки, — відповів Каз.

— Жодних плакальників, — пробурмотіла Ніна.

— Жодних погребінь, — швидко відповів Матаяс.

— Як це — бути мертвим? — поцікавився Джаспер. Радісні вогники згасли в його очах.

Матаяс не знав, що відповісти. Ніж, яким було вбито Маззена, призначався для нього, і фієрданці ще й як могли бути відповідальними за це. Дрюскелле. Його брати. Вони хотіли, щоб він помер безчесно, вбитий у ліжку в ізоляторі. Це була підхожа смерть для зрадника. Такої смерті він заслужив. Тепер Матаяс мав перед Маззеном кревний борг, але як йому вдасться віддати його?

— Що вони вчинять із його тілом? — запитав він.

— Воно вже напевно перетворилося на попіл на Баржі Женця, — озвався Каз.

— Є ще дещо, — додав Ротті. — Дехто здійняв чималий галас, розшукуючи Джаспера.

— Його кредиторам доведеться зачекати, — гримнув Каз, і Джаспер здригнувся.

— Ні, — заперечив Ротті, похитавши головою. — В університеті з’явився чоловік. Джаспере, він стверджує, що він — твій батько.

неж лежала на животі, простягнувши руки вздовж тіла, і, ніби черв’як, плазувала крізь темряву. Попри те що вона мало не заморила себе голодом, вентиляційна шахта досі була занадто вузька. Дівчина не бачила, куди рухається, просто просувалася вперед, відштовхуючись кінчиками пальців.

Вона отямилася за якийсь час після сутички на Велльґелуці, гадки не маючи, де вона і скільки пробула непритомною. Інеж пригадала, як стрімко падала вниз, коли один з Ван Екових Верескунів упустив її лише для того, щоб інший упіймав — руки, схожі на сталеві пута, вхопили її, повітря било в обличчя, навколо було саме тільки сіре небо, а в черепі вибухнув біль. Наступне, що вона пам’ятає, — як прокинулася в темряві; у голові гуло. Її руки й щиколотки були зв’язані, а на обличчі Інеж відчувала тісну пов’язку. На якусь мить їй знову було чотирнадцять, її кинули до трюму корабля работорговців, налякану й самотню. Інеж змусила себе дихати. Хай би де вона перебувала, дівчина не відчувала корабельної хитавиці, не чула скрипу вітрил. Під ногами була тверда земля.

Куди Ван Ек привіз її? Вона могла бути на складі або в чийомусь будинку. Можливо, вона вже взагалі не в Керчу. Байдуже. Вона — Інеж Ґхава і не тремтітиме, як зайчик у тенетах. «Хай би де була, я просто мушу вибратися».

Їй удалося спустити пов’язку, потершись обличчям об стіну. У кімнаті було темно, яку мішку, і єдине, що дівчина почула серед тиші, — власний прискорений віддих, коли паніка знову охопила її. Інеж перемогла страх, контролюючи власне дихання: вдих носом, видих ротом, — а коли довкола зібралися її Святі, дозволила своїй свідомості помолитися. Мара уявляла, як вони перевіряють мотузки на її зап’ястях, як розтирають руки, повертаючи їм рухливість. Вона не брехала собі, що не боїться. Колись давно, після страшного падіння, тато пояснив їй, що не бояться тільки дурні. «Ми стикаємося зі страхом, — казав він, — ми вітаємо нежданого гостя і слухаємо, що він хоче нам розповісти. Якщо надходить страх, незабаром щось мусить статися».

Інеж мала намір вчинити так, аби щось сталося. Вона не зважала на біль у голові й примусила себе повільно проповзти кімнатою, угадуючи її розміри. Потім звелася на ноги, тримаючись за стіну, і обмацала її, шаркаючи та підстрибуючи в пошуках дверей або вікна. Коли Інеж почула наближення кроків, вона впала на підлогу, але часу, щоб знову напнути пов’язку на місце, забракло. Відтоді вартові зав’язували її міцніше. Але це вже не мало значення, оскільки Інеж знайшла вентиляційну решітку. Тепер вона потребувала лише одного: знайти спосіб вирватися зі своїх мотузок. Казові це вдалося б у темряві, а може, навіть під водою.