Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Роллінз відпустив його й обійшов каплицю, куйовдячи руками своє рідке волосся.

— Двійко хлопчиків, — несамовито повторив він, копирсаючись у пам’яті. Він обернувся до Каза, тицяючи в нього пальцем. — Я пригадую. Двійко хлопчиків із Ліжу. З дріб’язковими статками. Твій брат уявляв себе торговцем, хотів стати крамарем і розбагатіти, як і кожен новачок, що сходить із трапного човна в Бочці.

— Твоя правда. Ще двійко дурників, яких ти міг прихистити. А тепер скажи мені його ім’я.

— Каз і... — Пекка поплескав себе долонями по маківці. Він бігав капличкою вздовж і поперек, важко дихаючи, наче пробіг ціле місто. — Каз і... — Знову повернувся до Каза. — Я можу зробити тебе заможним, Бреккере.

— Я й сам можу зробити себе заможним.

— Я можу віддати тобі Бочку, такий вплив, про який ти ніколи не мріяв. Усе, чого захочеш.

— Поверни мого брата назад із того світу.

— Він був дурником, і тобі це відомо. Він нічим не відрізнявся від інших простаків, вважав себе розумнішим за систему, шукав швидкого заробітку. У чесної людини неможливо видурити гроші, Бреккере. Ти сам це знаєш!

«Жадібність — мій важіль». Цього навчив його Пекка Роллінз, і він мав рацію. Вони були дурниками. Можливо, колись Каз пробачить Джорді за те, що він не був тим ідеальним братом, якого Бреккер носив у серці. Напевно, він зможе навіть простити собі те, що був таким легковірним, довірливим хлопчиком, який не сумнівався, що хтось може просто захотіти бути добрим. Але Роллінз не дістане відстрочки.

— Ти скажеш мені, де він, Бреккере, — горлав йому в обличчя Роллінз. — Ти скажеш мені, де мій син!

— Назви ім’я мого брата. Промов його ім’я, як це роблять на виставах у Східній Клепці, — наче заклинання. Тобі потрібен твій хлопчик? Яке право він має на таке чудове, розпещене життя? Чим він відрізняється від мене й мого брата?

— Я не знаю імені твого брата. Не знаю! Я не пам’ятаю! Я заробляв собі ім’я. Заробляв собі трохи грошенят. Я думав, що ви двоє переживете кепський тиждень і повернетеся назад до села.

— Ні, ти так не думав. Ти взагалі більше ніколи про нас не думав.

— Будь ласка, Казе, — прошепотіла Інеж. — Не роби цього. Не будь таким.

Роллінз загарчав.

— Я благаю тебе...

— Справді?

— Ти, сучий сину...

Каз подивився на годинник.

— Мелеш язиком увесь цей час, поки твій хлопчик губиться в темряві.

Пекка зиркнув на своїх людей. Потер руками обличчя. А потім повільно, важко рухаючись, наче змушував кожен м’яз свого тіла зробити це, Роллінз став на коліна.

Каз бачив, як Десятицентові Леви захитали головами. У Бочці слабкість ніколи не заслуговувала на повагу, байдуже, що її спричинило.

— Я благаю тебе, Бреккере. Він — усе, що в мене є. Дозволь мені піти до нього. Дозволь урятувати його.

Каз подивився на Пекку Роллінза, на Якоба Герцуна, який нарешті вклякнув перед ним із набряклими слізьми очима і викарбуваним на червоному обличчі болем. «Цеглинка за цеглинкою».

Це був лише початок.

— Твій син у найпівденнішому кутку Тармейкерового Поля, за кілька кілометрів від Аппельбрука. Я позначив ділянку чорним прапором. Якщо вирушиш просто зараз, тобі знадобиться чимало часу, щоб дістатися до нього.

Пекка звівся на ноги й почав вигукувати накази.

— Відправте за хлопцями, які тримають напоготові коней. І приведіть мені медика!

— Чума...

— Того, який чергує в «Смарагдовому Палаці». Якщо доведеться, витягайте його власноруч із палати хворих. — Він тицьнув пальцем Казові в груди. — Ти заплатиш за це, Бреккере. Ти заплатиш і будеш довго розплачуватися. Твої страждання не матимуть кінця.

Каз зустрівся з Пеккою поглядом.

— Страждання схоже на все інше. Коли поживеш із ним достатньо довго, навчишся любити його смак.

— Ходімо, — наказав Роллінз. — Він пововтузився із замкненими дверима. — Де бісів ключ? — Один із Печчиних чоловіків підійшов із ключем, але Каз зауважив, на якій відстані від свого боса той тримався. Про те, як Пекка стояв на колінах, сьогодні вночі розповідатимуть історії по всій Бочці, і Роллінз теж мусив це знати. Він любив свого сина достатньо, щоб поставити на карту всю свою пиху і свою репутацію. Каз гадав, що це мало чогось вартувати. Можливо, вартуватиме для когось іншого.

Двері на вулицю розчахнулися, і за мить усі зникли.

Інеж сіла навпочіпки, притиснувши долоні до очей.

— Він встигне туди вчасно?

— Для чого?

— Аби... — Вона витріщилася на нього. Він мало не проґавив цей сповнений подивом вираз обличчя. — Ти цього не робив. Ти його не закопав?