Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Три поверхи райської насолоди, найвишуканіше гральне лігво Східної Клепки. Ти заклав там бомбу чи щось таке?

— Ні, я маю на увазі маленького каельського принца. — Роллінз закляк. — Любителя солодощів, руденького, як його батько. Він не надто добре піклується про свої іграшки.

Каз заліз рукою до кишені пальта і витягнув звідти маленького сплетеного гачком лева. Іграшка була поблякло-жовта, а рудо-коричнева грива сплуталася й укрилася плямами чорної землі. Каз випустив левеня на підлогу.

Роллінз витріщився на нього.

— Це що? — перепитав він трохи гучнішим за шепіт голосом. А потім, наче знову повернувшись до тями, заволав: — Що це таке?

— Ти знаєш, що це, Роллінзе. Хіба ти не сам розповів мені, як сильно ви з Ван Еком схожі одне на одного? Промисловці, які будують щось, що можна залишити по собі. Ви обидва так переймаєтеся своєю спадщиною! А який з усього цього зиск, якщо майно немає кому залишити? Тому я запитав себе: для кого він це все будує?

Роллінз стиснув кулаки, м’ясисті м’язи вигнулися на передпліччях, затремтіло підборіддя.

— Я вб’ю тебе, Бреккере. Я вб’ю все, що ти любиш.

Тепер розреготався Каз.

— Штука в тому, щоб нічого не любити, Роллінзе. Можеш погрожувати мені, як тобі заманеться. Можеш випатрати мене просто на цьому місці. Але тобі не вдасться знайти свого сина, поки ти ще матимеш змогу його врятувати. Може, мені надіслати хлопчика до твоїх дверей у його найкращому костюмчику та з перерізаною горлянкою?

— Ти нікчемний кавалок сміття з Бочки, — рикнув Роллінз. — Що ти, в біса, від мене хочеш?

Каз відчув, як зникає його гумор, як усередині відчиняються чорні двері.

— Я хочу, щоб ти пам’ятав.

— Що пам’ятав?

— Сім років тому ти обдурив двох хлопчиків із півдня. Хлопчиків із ферми, які були занадто дурненькими, щоб подумати краще. Ти залучив нас до справи, змусив повірити тобі, годував нас гюцпотом разом зі своїми фальшивими дружиною та донькою. Ти здобув нашу довіру, потім украв наші гроші, а тоді забрав геть усе. — Він бачив, як крутяться коліщатка в Роллінзовій голові. — Щось не дуже пригадуєш? Нас було так багато, правда ж? Скільки шахрайств ти здійснив того року? Скількох нещасних баранців обдурив відтоді?

— Ти не маєш права... — люто озвався Пекка, його груди здіймалися й падали шаленими поштовхами, погляд знов і знову повертався до іграшкового лева.

— Не переймайся. Твій хлопчик не помер. Поки що. — Каз пильно вдивився в обличчя Роллінза. — Хочеш, я допоможу? Ти назвався Якобом Герцуном. Найняв мого брата до себе посильним. Ти працював у кав’ярні.

— Навпроти парку, — поспіхом додав Пекка. — Того, де ростуть вишні.

— Так воно і є.

— Це було так давно, хлопче.

— Ти видурив у нас усе. Кінець кінцем ми опинилися на вулицях і померли там. Кожен по-своєму. Але тільки один із нас переродився.

— Отже, увесь цей час річ була в цьому? Ось чому ти дивишся на мене з бажанням убити у своїх акулячих очах? — Пекка похитав головою. — Ви були двома баранцями, і так сталося, що я вас постриг. Якби не я, це зробив би хтось інший.

Темні двері відчинилися ширше. Каз хотів зайти до них. Він ніколи не стане цілісним. Джорді ніколи не повернеться назад. Але Пекка Роллінз може дізнатися, що таке безпомічність, яка була їм відома.

— Ну, тобі не пощастило, що це був ти, — уїдливо озвався він. — Тобі і твоєму синові.

— Гадаю, ти блефуєш.

Каз посміхнувся.

— Я поховав твого сина, — проспівав він, насолоджуючись словами. — Я поховав його живцем під трьома метрами землі в полі з кам’янистим ґрунтом. Я чув, як він увесь час плакав і кликав свого батька: «Татку, татку». Мені ніколи не доводилося чути нічого приємнішого.

— Казе... — звернулася до нього зблідла Інеж. Вона йому цього не пробачить.

Роллінз пропхнувся до Каза, ухопив його за вилоги і вдарив об стіну каплички. Каз дозволив йому. Роллінз пітнів, наче вкрита росою сливка, його обличчя смертельно зблідло від розпачу та жаху. Каз напивався ними. Він хотів запам’ятати кожну із цих миттєвостей.

— Скажи мені, де він, Бреккере. — Чоловік знову гупнув Казовою головою об стіну. — Скажи мені.

— Це звичайна торговельна угода, Роллінзе. Просто назви ім’я мого брата — і твій син житиме.

— Бреккере...

— Скажи ім’я мого брата, — повторив Каз. — Може, дати тобі ще одну підказку? Ти запрошував нас до будинку на Зельверстраат. Твоя дружина грала на піаніно. Її звали Марґіт. У вас був сріблястий пес, а доньку ти називав Саскією. Вона мала червону стрічечку в косі. Бачиш? Я пам’ятаю. Я все пам’ятаю. Це просто.