Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Казові було чотирнадцять, він іще не став заступником Пера Гаскеля, але заробляв собі ім’я кожною бійкою та шахрайством. Імоґен була новенькою в Бочці та на рік старшою за нього. Разом із командою в Зірфурті вона вдавалася до дрібного рекету і стверджувала, що це змушує її нудьгувати. Прибувши до Кеттердама, дівчина тинялася Клепками та бралася за дрібні завдання, намагаючись потрапити до якоїсь із банд у Бочці. Коли Каз уперше побачив Імоґен, вона розбила пляшку об голову одного з Голених Дурників, який дав забагато волі рукам. Потім вона знову з’явилася, коли Пер Гаскель доручив йому вести облік на весняних бійках за призи. Дівчина мала ластовиння й щілину між передніми зубами та сама могла вистояти в чубанині.

Однієї ночі, коли вони стояли біля порожнього рингу, підраховуючи здобич за день, Імоґен торкнулася долонею рукава його пальта, а коли Каз підвів погляд, ледь усміхнулася, не розтуляючи губ, щоб він не міг побачити щілину між її зубами.

Пізніше, лежачи на грудкуватому матраці в кімнаті, яку він ділив з іншими, Каз тупився в стелю, з якої крапало, і думав про те, як Імоґен усміхнулася йому, про те як низько сиділи штани на її стегнах. Вона рухалася боком, наче наближалася до всього трохи під кутом. Йому це подобалося. Йому подобалася вона.

У Бочці не було тілесних таємниць. Місця було мало, і люди отримували задоволення там, де вдавалося його знайти. Інші хлопці серед Покидьків постійно теревенили про свої завоювання. Бреккер не казав нічого. На щастя, він майже про все нічого не казав, і така послідовність зіграла йому на руку. Але хлопець знав, яких слів від нього чекали й чого йому мало б кортіти. Йому хотілося цього, іноді, якимись спалахами: дівчина переходить вулицю в кобальтовій сукні, що сковзнула з плеча; танцюристка на виставі в Східній Клепці рухається, наче язики полум’я; Імоґен сміється так, немов він розповів найкумедніший на світі жарт, хоча він узагалі мало що сказав.

Каз зігнув пальці в рукавичках і прислухався до храпу своїх сусідів по кімнаті. «Я можу це перемогти», — запевняв він себе. Він був сильнішим за цю хворобу, сильнішим за тяжіння води. Коли Бреккерові знадобилося вивчити, як працюють гральні зали, він зробив це. Вирішивши повчитися фінансів, опанував і їх теж. Каз подумав про ледь помітну усмішку Імоґен зі стиснутими вустами і вирішив. Він переможе цю слабкість, як перемагав усе на своєму шляху.

Каз почав із малого, з жестів, які ніхто б не помітив. Роздавав карти в «Ожині на трьох» без рукавичок. Потім, коли Пер Гаскель відправив його й Чайника дати кілька стусанів нікчемному скандалістові на ім’я Бені, який завинив йому грошенят, Каз почекав, поки вони перестріли хлопця в провулку; а коли Чайник наказав Бреккерові потримати руки Бені, він стягнув рукавички, просто щоб проекзаменувати себе: чи вдасться впоратися із чимось простим.

Щойно він торкнувся зап’ясть Бені, його накрило хвилею огиди. Проте Каз був готовий до цього і зніс її, не зважаючи на крижаний піт, яким укрився, заламуючи лікті Бені за спину. Він змусив себе притиснути тіло Бені до свого, поки Чайник пояснював боржнику умови позички в Пера Гаскеля, акцентуючи увагу на кожному реченні за допомогою стусана в обличчя або живіт Бені.

«Усе гаразд, — переконував Каз себе, — я керую цим». А потім піднялася вода.

Цього разу хвиля була заввишки зі шпиль на Церкві Бартеру; вона накрила його й потягла на дно, і хлопчик не міг виборсатися з-під її ваги. Він тримав у руках Джорді, притискав до себе бліде, мов риб’ячий живіт, братове тіло, яке вже почало розкладатися. Каз відштовхнув Джорді й ковтнув повітря.

Наступне, що він зрозумів, — що спирається на цегляну стіну. Бені втік, а Чайник репетував на нього. Небо вгорі було сірим, а ніздрі наповнилися смородом провулку, попелу, сміття, що тхнуло овочами, і паскудного запашку старої сечі.

— Що це, у біса, було таке, Бреккер? — кричав Чайник; його обличчя від люті вкрилося плямами, а ніс присвистував так, що за інших обставин це могло б викликати сміх. — Ти просто дозволив йому піти! А якби він мав із собою ніж?

Каз помічав усе, як у тумані. Бені ледве торкнувся до нього, але чомусь без рукавичок усе було значно гірше. Натиск шкіри, піддатливість тіла іншої людини поблизу його власного.

— Ти хоча б слухаєш мене, ти, худий, жалюгідний маленький негіднику? — Чайник ухопив його за сорочку і торкнувся кісточками пальців Казової шиї, змушуючи чергову хвилю нудоти розітнути його тіло. Він трусив Бреккера, аж поки той не застукотів зубами.