Ли Бардуго - Королівство шахраїв

— Вони любили мене. І люблять. Я вірю в це. — Каз побачив у дзеркалі, як Інеж підійшла ближче. Її чорне волосся здавалося чорнилом, розбризканим на білих, викладених кахлем стінах. Дівчина зупинилася позаду нього. — Ти захистив мене, Казе.

— Той факт, що в тебе через бинти просочується кров, каже мені протилежне.

Вона глипнула вниз. На тканині, якою було перев’язане плече, розквітла червоним цвітом кров. Інеж незграбно посмикала смужку рушника.

— Потрібно, щоб Ніна мене перев’язала.

Бреккер не збирався цього казати. Бреккер збирався відпустити її.

— Я можу допомогти тобі.

Її погляд у дзеркалі метнувся до нього, насторожений, наче вивчав суперника. «Я можу допомогти тобі», — це були перші слова, якими у вітальні «Звіринця» до нього озвалася Інеж, загорнута в багряні шовки, із підведеними вуглиною очима. Вона допомогла йому. І мало не знищила його. Мабуть, йому слід дозволити їй закінчити свою роботу.

Каз чув, як протікає кран, як у непевному ритмі барабанять умивальником краплі води. Він не був певен, що саме хоче від неї почути. «Накажи їй піти, — наполягав голос усередині. — Благай її залишитися».

Але Інеж не сказала ані слова, вона зібрала бинти й ножиці з туалетного столика й поклала їх біля вмивальника. Потім зіперлася руками на стільницю та без зусиль відштовхнулася й сіла на неї.

Тепер вони дивилися одне одному в очі. Каз ступив крок уперед і закляк, неспроможний поворушитися. Він не може цього зробити. Відстань між ними здавалася нікчемною. Здавалася кілометрами.

Інеж потягнулася за ножицями, граціозна, як завжди, наче дівчинка під водою, і передала їх йому, тримаючи за лезо. Ножиці холодили долоню, метал був негнучкий і заспокійливий. Каз ступив крок і опинився в рамці з дівочих колін.

— З чого розпочнемо? — поцікавився він. Під дією пари, що ширилася від умивальника, пасма волосся навколо обличчя Інеж закучерявилися.

Невже він збирається це зробити?

Каз нахилився до її правого передпліччя, не наважуючись розмовляти. Його рукавички лежали на краю вмивальника — чорні плями на мармурі із золотими прожилками. Вони здавалися мертвими тваринками.

Бреккер зосередився на ножицях, на холодному металі в долоні, такому не схожому на шкіру. Він не зможе цього зробити, якщо руки тремтітимуть.

«Я можу це перемогти», — запевняв він себе. Те саме, що тицяти в когось зброєю. Насилля — нескладна річ.

Він обережно розітнув лезом перев’язку на руці Інеж. Рушник був товстіший за бинт, але ножиці були гострі. Один-єдиний розріз — і перев’язка впала, оголюючи глибоку рвану рану. Каз посунув тканину вбік.

Узяв смужку від свіжого рушника і стояв, загартовуючи себе.

Інеж підвела руку. Каз обережно загорнув її передпліччя чистим шматком тканини. Кісточками пальців він торкнувся її шкіри, і блискавка розітнула його, паралізуючи, укорінюючи до землі.

Його серцю не слід так гучно гупати. Можливо, він ніколи не дістанеться до Рейки. Можливо, це вб’є його. Зусиллям волі Каз змусив руки поворушитися, зав’язати бинт вузликом, іще одним. Справу зроблено.

Бреккер вдихнув. Він знав, що тепер мусить перев’язати її плече, але не був готовим до цього, тож нахилився до лівої руки. Тканина була абсолютно біла та чиста, але Інеж, нічого не запитуючи, простягнула йому руку.

Цього разу було трохи легше. Він рухався повільно, методично: ножиці, бинт, медитація. Утім, упорався і з цим завданням.

Вони нічого не казали, закрутившись у вихорі тиші, не торкалися одне одного, коліна Інеж стирчали по обидва боки від хлопця. Очі Інеж були широкі й темні, загублені планети, чорні місяці.

Перев’язка на плечі була двічі закручена навколо руки й зав’язана біля суглоба. Каз легенько нахилився, але кут був незручний. Він не міг просто запхати ножиці під рушник. Доведеться підняти край тканини.

«Ні». У кімнаті було занадто яскраво. Здавалося, груди затисло в кулаці. «Припини».

Каз стиснув два пальці. Запхав їх під перев’язку.

Усе всередині стиснулося від огиди. Ноги опинилися в холодній воді. Тіло заціпеніло, і все ж він досі відчував під долонями вологу поступливість братової плоті, що гнила. «Це сором зжирає людину без останку». Він топився в соромі. Топився в Кеттердамській гавані. Перед очима затьмарилося.

— Мені теж непросто. — Її голос, тихий і спокійний, голос, який колись уже повернув його з пекла. — Навіть тепер, коли хлопці всміхаються мені на вулиці або Джаспер кладе мені руку на талію, я почуваюся так, наче ось-ось зникну. — Кімната нахилилася. Каз ухопився за пута дівочого голосу. — Я жила в страху, що побачу когось із її — когось із моїх — клієнтів на вулиці. Довго мені здавалося, що я всюди впізнаю їх. Але часом я думаю, що те, до чого вони зі мною вдавалися, не було найгіршим.