Ли Бардуго - Королівство шахраїв

Джаспер відштовхнувся від підлоги й забігав туди-сюди перед вікнами.

— Це божевілля, — вирішив він, чухаючи потилицю. — Вони на таке ніколи не впіймаються.

— Ми не проситимемо в жодного з них занадто багато, — заспокоїв Каз. — У тому-то і штука. Установимо невисокий внесок для тих, хто бажає стати членом Асоціації: скажімо, два мільйони крюґе. А тоді дозволимо їм почекати. Тут є шуанці. Фієрданці. Равканці. Рада запанікує. Якби я мусив закластися, то поставив би на те, що, коли все скінчиться, ми матимемо по п’ять мільйонів крюґе від кожного члена Ради.

— Радників тринадцятеро, — підрахував Джаспер. — Це шістдесят п’ять мільйонів крюґе.

— А може, навіть більше.

Матаяс насупився.

— Чи можемо ми справді гарантувати Кувейову безпеку, навіть ураховуючи всю міську варту на аукціоні та присутність Ради Потоків?

— Не існує сценарію, який гарантував би Кувейову безпеку, хіба тільки ти маєш єдинорога, на якому він може поскакати геть.

— Я б однаково не розраховувала на захист Ради Потоків, — сказала Ніна. — Вони хоча б з’являлися колись на публіці?

— Двадцять п’ять років тому, — відповів Каз.

— І ти гадаєш, що тепер вони з’являться, аби захистити Кувея? Ми не можемо відправити його на публічний аукціон самого.

— Кувей не буде сам. Ми з Матаясом супроводжуватимемо його.

— Там кожен знає ваші обличчя. Навіть якщо вас трохи замаскувати...

— Жодного маскування. Торговельна Рада пропонує своїх представників. Утім, Кувей має право вибрати на час аукціону власну охорону. Ми будемо простісінько там, разом із ним на сцені.

— На сцені?

— Аукціони відбуваються в Церкві Бартеру, точнісінько навпроти вівтаря. Хіба є святіше місце? Ідеально — ізольоване приміщення з кількома входами й доступом до каналу.

Ніна похитала головою.

— Казе, щойно Матаяс ступить крок на ту сцену, половина фієрданської делегації упізнає його, а ти — найрозщукуваніша людина в Кеттердамі. Якщо ви з’явитеся на тому аукціоні, вас обох заарештують.

— Вони не зможуть до нас навіть пальцем торкнутися, поки не закінчаться торги.

— А що далі? — поцікавилася Інеж.

— Там однаково пануватиме неабияке сум’яття.

— Має ж бути інший спосіб, — утрутився Джаспер. — А що, як ми спробуємо укласти угоду з Роллінзом?

Вілан загнув кутик своєї серветки.

— Ми не маємо нічого, що можна запропонувати.

— Більше жодної угоди, — відрубав Каз. — Мені не слід було йти передовсім до Роллінза.

Джаспер вигнув брову.

— Невже ти справді визнаєш, що помилився?

— Нам потрібен був капітал, — пояснив Бреккер. Його погляд на мить ковзнув до Інеж. — І я не шкодую, але це був неправильний хід. Хитрість ось у чому: щоб виграти в Роллінза, потрібно ніколи не сідати з ним за стіл. Він — казино. Він має ресурси, щоб грати, поки твоє везіння не вичерпається.

— Знов за рибу гроші, — зітхнув Джаспер. — Якщо ми збираємося піти проти уряду Керчу, банд із Бочки й шуанців...

— І фієрданців, — додав Матаяс, — і новоземців, і каельців, і всіх інших, хто з’явиться, коли оголосять аукціон. У посольствах повно людей, а ми не знаємо, як далеко поширилися чутки про парем.

— Нам знадобиться допомога, — озвалася Ніна.

— Я знаю, — відповів Каз, розгладжуючи рукави сорочки. — Саме тому я вирушаю до Рейки.

Джаспер закляк. Інеж похитала головою. Усі витріщилися на Бреккера.

— Про що ти говориш? — розлютилася Ніна. — За твою голову призначено ціну. І це відомо кожному в Бочці.

— Ти бачив Пера Гаскеля й Покидьків там, унизу, — підтримав її Джаспер. — Ти гадаєш, що зможеш умовити старого збудувати опору, коли ціле місто збирається завалитися на тебе, мов мішок із цеглою. Сам знаєш, йому забракне для цього каміння.

— Я знаю, — знову повторив Каз, — але для цієї роботи нам потрібна більша команда.

— Дем’їне, не варто так ризикувати, — озвався Матаяс і здивовано збагнув, що справді так думає.

— Коли все скінчиться, коли Ван Ек опиниться там, де йому місце, коли Роллінз утече, а гроші буде сплачено, ці вулиці залишатимуться моїми. Я не можу жити в місті, де не можу йти з високо підведеною головою.

— Якщо матимеш голову, яку можна буде підводити, — підказав Джаспер.

— Заради невеличкого шматочка цього міста я стикався з ножами, кулями та стількома стусанами, що їх неможливо перелічити, — вів далі Каз. — Заради цього міста я стікав кров’ю. І якщо Кеттердам навчив мене чогось, так це того, що завжди можна втратити ще трохи крові.