Джон Толкин: Повернення короля

– Можливо, можливо, – відказав Ґандальф. – Утім, Араґорн прибуде до Мінас-Тіріта так, як того не очікує ніхто, навіть Денетор. І так буде найкраще. Принаймні ми не попереджатимемо про його прихід.

Ґандальф зупинився перед високими дверима з лискучого металу.

– Розумієш, добродію Піпіне, мені зараз ніколи навчати тебе історії Ґондору, тож тобі вартувало би довідатися бодай щось про цей край іще тоді, коли ти прикидався пташкою, мостячись на деревах, і лайдакував у ширських лісах. Роби, як я наказую! Хіба мудро, принісши могутньому володареві вісті про смерть його спадкоємця, без угаву патякати про того, хто, добравшись сюди, заявить про своє право бути королем? Затямив?

– Бути королем? – здивувався Піпін.

– Так, – відповів Ґандальф. – Якщо всі ці дні ти жив із затуленими вухами та зі сонним розумом, то йому саме час прокинутись!

І чарівник постукав у двері.

Двері відчинилися, проте за ними не було нікого, хто би міг їх відчинити. Піпін зазирнув до просторої зали. Світло проникало туди крізь великі вікна в широких бокових нефах за рядами гінких колон, які підтримували дах. Ті колони були монолітними брилами з чорного мармуру й угорі закінчувалися великими капітелями, на яких було вирізьблено численні фігури дивних звірів і листя, а понад ними в мороці тьмяно виблискувало розлоге золоте склепіння. Підлога була зі шліфованого каміння, мерехтливо-білого, викладеного різнобарвними візерунками. У тій довгій урочистій залі ніде не було ні завіс, ані гобеленів із легендарними сюжетами, жодної тканої чи дерев’яної речі, лише мовчазний гурт висічених із холодного каменю скульптур, що зібрався між колонами.

Раптом Піпін пригадав різьблені скелі Арґонату, і його охопив побожний трепет од самого тільки погляду на цей шерег давно померлих королів. У глибині зали на помості, до якого вело чимало східців, під мармуровим навісом у вигляді шолома, увінчаного короною, стояв високий трон. Позаду нього на стіні було викарбуване та прикрашене самоцвітами зображення квітучого дерева. Проте трон був порожній. Але біля підніжжя цього помосту, на широкій і міцній нижній сходинці, стояло чорне камінне крісло без оздоб, а на ньому сидів старець і пильно дивився на свої коліна. Він тримав у руках білий жезл і золоту булаву й навіть не поглянув на прибулих. А ті урочисто крокували довгою залою до старця і спинилися за три кроки від стільця для його ніг. Тоді Ґандальф заговорив:

– Вітаю, Володарю та Наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, Ектеліонів сину! Цієї темної години я прибув до тебе з порадою та з новинами.

Тоді старець нарешті підвів очі. І Піпін побачив його різко окреслене обличчя, його величні риси та шкіру кольору слонової кості, а ще довгий гачкуватий ніс між глибокими темними очима. Цей старий радше нагадував йому Араґорна, ніж Боромира.

– Година і справді темна, – озвався старець, – адже такий твій, Мітрандіре, жереб – приходити у скрутні часи. Та хоч усі знамення віщують близьку загибель Ґондору, ця темрява для мене не така темна, як моя власна. Мені доповіли, що з тобою приїхав той, хто бачив смерть мого сина. Це і є він?

– Так, він, – відповів Ґандальф. – Один із двох. Другий зараз із Теоденом Роганським і, можливо, прибуде згодом. Вони, як ти бачиш, півмірки, проте це не той, про кого йдеться у пророцтвах.

– Але він усе-таки півмірок, – похмуро зазначив Денетор, – а я не люблю цього слова, бо трикляте віщування, в якому його згадано, порушило наші наміри і погнало мого сина у безглузду виправу назустріч смерті. Мій Боромире! Ми потребуємо тебе як ніколи. Замість нього мав піти Фарамир.

– Він би й пішов, – відказав Ґандальф. – Нехай горе не робить тебе несправедливим! Боромир сам вирішив рушити в ту виправу і не дозволив би цього нікому іншому. Він був владний муж і отримував усе, що хотів. Я довго мандрував із ним і багато довідався про його вдачу. Але ти заговорив про Боромирову смерть. Ти отримав звістку про неї ще до нашої появи?

– Я отримав оце, – сказав Денетор і, відклавши жезл, підняв із колін ту річ, на яку так пильно дивився.

У кожній руці Намісник тримав тепер по половині могутнього рога, розколотого посередині, – покритого сріблом рога дикого бика.

– Цей ріг завжди був із Боромиром! – скрикнув Піпін.

– Авжеж, – сказав Денетор. – А до нього цей ріг був у мене й у кожного найстаршого сина нашого дому, і так велося з давніх-давен, іще коли королі процвітали, а Ворондил, Мардилів батько, вполював дику корову Арава у далеких полях Руну. Я чув приглушений голос цього рога на північних узграниччях тринадцять днів тому, а потому Ріка принесла його мені зламаного та розбитого, – він уже не озветься.