Джон Толкин: Повернення короля

То була справді могутня цитадель, неприступна для ворожого війська, доки за її стінами були ті, хто міг тримати в руках зброю, хіба би супротивник обійшов її з тилу та здолав нижні схили Міндоллуїну і так пробрався би до вузького перешийка, що з’єднував Вартовий Пагорб із гірською грядою. Проте той перешийок, здіймаючись на висоту п’ятої стіни, був оточений валом, який сягав ущелини, що зривалась униз біля західного краю: і на тому тихому клапті землі поміж горою та вежею були оселі й склепи королів і володарів, котрі вже давно пішли з життя.

Піпіна охоплював дедалі більший подив. Перед ним відкривалося кам’яне місто, величніше та гарніше навіть за ті, які являлися йому вві сні: більше та міцніше за Ісенґард і значно гарніше. Проте насправді це місто рік за роком занепадало і на ту пору в Мінас-Тіріті мешкало наполовину менше людей, аніж місто могло б умістити. На кожній вулиці мандрівники проминали великий дім чи двір, де на дверях і на склепінчастих брамах було викарбувано багато прегарних літер дивної стародавньої форми. Піпін здогадався, що то імена видатних мужів і родів, які колись мешкали тут, але зараз у тих оселях панувала тиша, на їхніх широких брукованих доріжках не відлунювали кроки, в залах не дзвеніли голоси, а у просвітах порожніх вікон і дверей не було видно ні душі.

Урешті-решт, чарівник і гобіт виїхали з тіні до сьомої брами (Фродо тим часом торував шлях рівнинами Ітілієну), де світло теплого сонця, що посилало проміння на протилежний берег Ріки, виблискувало на гладеньких стінах, на врослих у землю колонах і на величній арці зі замковим каменем, вирізьбленим у вигляді корони та шляхетної голови. Ґандальф зліз із коня, бо ввійти в Цитадель можна було тільки пішки, а Тіньогрив, послухавшись лагідного слова свого господаря, дозволив відвести себе куди-інде.

Прибрамна Сторожа була вдягнена в чорне, мала шоломи дивної форми з високими гребенями та з довгими, що прилягали впритул до обличчя, захисними пластинами для щік, а вгорі було припасовано оздоби у вигляді білих крил морських птахів. Шоломи переливалися срібним полиском, бо насправді їх виготовили з мітрилу, а самі вони були успадкованими реліквіями – свідоцтвами прадавніх перемог. На чорних накидках було вишито білі квітучі, мовби вкриті снігом, дерева під срібними коронами та багатопроменевими зірками. То було вбрання Елендилових нащадків, і в Ґондорі його не носив тепер ніхто, крім Сторожі Цитаделі перед Двором із Водограєм, де колись росло Біле Дерево.

Гості вже, здається, збагнули, що чутка про їхнє прибуття лине поперед ними: Сторожа їх одразу ж пропустила – мовчки, без жодних запитань. Ґандальф квапливо перетнув викладений білою бруківкою двір. Солодкоголосий водограй виблискував у промінні ранкового сонця, довкола нього яскраво, зеленів моріжок, а посередині, нахилившись над басейном, стояло мертве дерево, й у прозору воду сумно капала роса з його голих поламаних гілок.

Піпін, наздоганяючи Ґандальфа, мигцем зиркнув на дерево: мертва рослина виглядала скорботно, і гобітові стало цікаво, навіщо її залишили в цьому місці, де все було таке доглянуте.

Сім зірок, каменів сім і білодрево.

Слова, які пробурмотів був колись чарівник, тепер спали йому на гадку. І раптом гобіт опинився перед дверима могутньої зали попід мерехтливою вежею; слідом за Ґандальфом він проминув високих мовчазних вартових біля дверей і ввійшов у прохолодний лункий морок кам’яної оселі.

Вони йшли брукованим коридором, довгим та порожнім, і Ґандальф на ходу тихцем повчав Піпіна:

– Стеж за своїм язиком, пане Переґріне! Зараз не час для гобітської зухвалості. Теоден – добрий старець. А Денетор геть інакший, гордий і підступний, муж із дуже давнього роду, наділений неабиякою владою, хоча його й не називають королем. І говоритиме він здебільшого з тобою, прискіпливо допитуватиме саме тебе, бо ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Денетор дуже його любив – мабуть, навіть занадто, і головно тому, що вони були такі несхожі. Та, посилаючись на любов до сина, Намісник спробує вивідати в тебе – а не у мене – все, що його цікавить. Не розповідай йому більше, ніж потрібно, і гляди не бовкни нічого про Фродо та про його завдання. Про це я сам повідаю йому в слушний час. І про Араґорна теж не розповідай, хіба якщо це буде конче необхідно.

– А чому? Що негаразд із Бурлакою? – прошепотів Піпін. – Адже він мав прийти сюди, чи я помиляюся? І невдовзі, певно, таки прийде – попри все.