Джон Толкин: Повернення короля

Приміські терени були щедрі на розлогі ниви та численні сади, а при садибах стояли печі для просушування хмелю, хлібні комори, кошари для овець і корівники; серед зелені трав із гірських височин збігала до Андуїну безліч дзвінких струмочків. Одначе землеробів і скотарів тут жило мало, бо більшість ґондорського люду мешкала в межах семи кіл Міста чи на полонинах біля гірських рубежів, у Лоссарнаху, або ще далі на південь – у прекрасному Лебенніні, де бриніло п’ять бистрих потоків. Мужні краяни оселилися поміж горами та морем. Усіх тамтешніх мешканців називали ґондорцями, проте в них текла змішана кров і серед них траплялися невисокі та смагляві люди, чиї предки походили із забутого народу, що мешкав у тіні пагорбів іще за часів Темноліття до приходу королів. Однак за Ґондором, біля моря, у своїй могутній вотчині Бельфалас жив у замку Дол-Амрот принц Імрагіл. Він був високого роду, і його народ – теж: горді й рославі люди з очима кольору сірих морських хвиль.

Ґандальф уже якийсь час їхав полями, в небі зайнялося світло дня, а Піпін прокинувся і роззирався довкола. Ліворуч гойдалося море туману, що переходило в похмуру тінь на Сході; праворуч підносили голови могутні гори. Їхня гряда тяглася зі заходу, а потому несподівано та стрімко обривалася, так ніби Ріка, творячи цей краєвид, прорвалася крізь потужний бар’єр, вимивши в довколишній землі величезну долину, якій у майбутньому судилося стати ареною битв і суперечок. Як і обіцяв Ґандальф, там, де закінчувалися Білі Гори Еред-Німрайс, Піпін побачив понуру велич гори Міндоллуїн – темно-багряну сутінь її високих полонин і вибілені світанковим світлом стрімкі скелі. На схилі, що виступав уперед, стояло Заповітне Місто зі сімома камінними стінами, такими міцними та давніми, що, здавалося, їх спорудили не люди, а велетні, вирізьбивши зі самих кісток землі.

Вражений, Піпін розглядався довкруж, а стіни тим часом зі землисто-сірих перетворилися на білі, з легким рум’янцем од вранішньої зорі; раптом понад східним мороком здійнялося сонце і кинуло ясний промінь просто на обличчя Міста. Гобіт голосно зойкнув, бо на тлі неба неочікувано для нього зблиснула Ектеліонова Вежа, що стояла високо-високо, оточена найвищою стіною. Гінка, витончена та струнка, вона мерехтіла, неначе зубець зі срібла і з перлів, а її вершина переливалася так, мовби її було зроблено з кришталю. На зубчастому мурі з’явились і замайоріли на ранковому бризі білі стяги, а ген у височині дзвінко залунали срібні сурми.

Тож на сході сонця Ґандальф і Переґрін під’їхали до Головної Брами ґондорців, і її залізні ворота розчинилися перед ними.

– Мітрандір! Мітрандір! – гукали люди. – Тепер нам достеменно відомо, що буря близько!

– Вона вже поряд, – відказав Ґандальф. – Я примчав на її крилах. Пропустіть! Я мушу зустрітися з Володарем Денетором, доки він іще намісник. Хай би що сталося згодом, але вже близько кінець того Ґондору, який ви знаєте. Пропустіть!

Його владний голос змусив людей відступити і припинити розпитування, хоча вони здивовано дивилися на гобіта і на коня, який ніс обох вершників. Мешканці міста лише зрідка використовували коней у роботі, а на вулицях цих тварин можна було побачити тільки тоді, коли гінці володаря мчали кудись верхи за його дорученням. І ґондорці сказали:

– Невже це один із могутніх скакунів Короля Рогану? Напевно, рогірими невдовзі приїдуть нам на допомогу.

А Тіньогрив гордо крокував угору довгою звивистою дорогою.

Мінас-Тіріт було збудовано на семи рівнях, кожен із яких врізався в пагорб і понад кожним угорі була стіна, а в кожній стіні – брама. Та брами розташовувалися не одним рядом: Головна Брама в Міській Стіні була у східній частині кола, наступна – трохи південніше, третя – трохи північніше, і так одна по одній аж ген угору: відтак брукована вулиця, що вела до Цитаделі, звертала спершу в один бік, а потім в інший і оповивала цілий пагорб. Щоразу, минаючи лінію Головної Брами, вона проходила крізь склепінчастий тунель, вирубаний у широкому скелястому простінку, велетенська основа якого виступала вперед і розділяла всі, крім одного, кола Міста навпіл. Почасти через первісну будову пагорба, почасти завдяки неперевершеним умінню та праці давніх людей із-за широкого двору поза Брамою поставав високий кам’яний бастіон із гострим, ніби кіль корабля, краєм, зверненим на схід. Угору він сягав аж до найвищого кола, і там його вінчала зубчаста стіна, – відтак той, хто був у Цитаделі, міг, неначе моряк на гігантському судні, подивитися з того вістря просто на Браму, що була майже на п’ятнадцять сажнів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій горі, також був зі східного боку: від нього осяяний світильниками схил збігав до сьомої брами. Так мандрівники нарешті дісталися до Високого Двору та до Майдану з Водограєм біля підніжжя Білої Вежі – високої й витонченої, що мала понад сорок сажнів у висоту від основи до вершини, на якій майже за дві тисячі п’ядей над рівниною майорів стяг Намісників.