Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

— Ти ж не хочеш, щоб твоїх вірних друзів пригостили стусанами? — наполягав вусатий.

— Я завжди казала, що вона не здатна заробити ні копійки, — втрутилася Розіта.

Її слова підхльоснули Злату. Врешті-решт вона доведе, що може заробляти нічим не гірше за інших. Дівчина гордо закинула голову й сказала:

— Добре, я співатиму!

Публіка шаленіла. Від пронизливого свисту й тупоту ніг підмостки, здавалось, ось-ось заваляться. Коли на арену полетіли тухлі яйця, перед завісою з’явився вусатий і оголосив:

— Шановна публіко! Прошу уваги! Зараз ви побачите справжню перлину! Ваше терпіння буде винагороджене. Перед вами виступає найдивовижніша, найпрекрасніша карлиця в світі. Слово «карлиця» боляче вразило Злату. Вона була ладна провалитися крізь землю, але відступати було пізно. Скоморох і товстун дивилися на неї так, ніби вона була їхньою останньою надією, а Розіта зневажливо посміхалась.

— Ситі по горло вашими виступами! — не вгамовувалася публіка.

— Либонь ваша карлиця вродлива, як руда Меланія, якщо на неї вимазати пуди зо два рум’ян!

Вусатий відсмикнув завісу. У глядачів вирвалося захоплене зітхання. Перед ними дійсно стояло найчарівніше створіння, яке можна собі уявити. Волосся, подібно до золотої хвилі, вилося по плечах дівчини. Вона була тендітною і ніжною, мов рідкісна дивовижна квітка. Навіть найгорластіші крикуни сором’язливо притихли. Настала тиша. Злата вийшла на середину арени й заспівала. Від хвилювання голос її зривався, від чого спів виходив таким жалібним, що до кінця номеру публіка ладна була ридати разом з артисткою. Щойно Злата закінчила співати й пішла за куліси, як вусатий запхав їй до рук капелюха.

— Піди по кругу, здається, ці бовдури готові викласти копійчину, — шепнув він.

Злата подумала, що вона недочула. Невже цей циркач думає, що вона принизиться до того, щоб ходити з капелюхом, мов жебрачка?

— Нізащо! — з викликом сказала вона.

— А ти, як я подивлюсь, і справді гордівниця, — розлютився циркач і, перш ніж Злата встигла опам’ятатися, знову випхав її на арену. До капелюха посипались монети.

Того вечора артисти наїлися досхочу, і у них навіть залишилося дещо у запас, але Злату не тішили її перші зароблені на сцені гроші. Вона майже не торкнулася їжі.

«Хто б міг подумати, що я так низько впаду?» — з соромом думала вона.

Вусатий, розомлілий від ситості й дешевого вина, задоволено потирав руки:

— Що я казав! Ця дівчина принесе нам гроші! Вона зуміє вичавити з публіки дзвінку монету!

Почувши його слова, Злата остовпіла. Так ось яке майбутнє «видатної актриси» на неї чекає!

— Я не обходитиму публіку з капелюхом, — твердо сказала дівчина.

— Запам’ятай, крихітко, тут командую я! — зареготав вусатий.

— Мною ніхто не командуватиме! Як тільки розвидніється, я піду!

— Не вийде, лялечко! Нікуди ти від мене не дінешся, — пробасив вусатий і додав: — Запам’ятай, ти не одержиш їжі доти, поки не станеш слухняною.

Злата опинилася в полоні. Удень за нею пильно слідкували, а на ніч міцно зв’язували ноги шнурком. Ось уже кілька днів вона не мала й крихти в роті, але навіть скоморох, який ставився до неї краще за інших, не пошкодував бідолаху.

«Нащо потурати її примхам? — думав він. — Нехай виступає, як інші, тоді й одержить свою порцію обіду».

Від голоду Злата ледве трималася на ногах, але, коли циркачі сідали до столу, вона лише гордо закидала голову й відверталась. Її упертість доводила вусатого до ошаленіння. Він вирішив будь що зламати характер непокірної гордівниці.

Стояв чудовий літній ранок. Сонце піднялося високо в небо, але в повітрі ще відчувалась ранкова свіжість. Шкапа, яка відпочила за ніч, бадьоро торохала дорогою. Невдовзі кибитка під’їхала до роздоріжжя. На вкопаному в землю стовпі висіло два дороговкази.

— Ну й занесло ж нас! — викрикнув вусатий, натягуючи поводи.

Вибір перед кочівниками стояв справді нелегкий. На правій стрілці було написано: «МЕРТВА ТРЯСОВИНА», а на лівій — «ГОРИ СКРУТИ ШИЮ».

— Веселеньке місце, нічого сказати, куди кинь, то все клин, — похитав головою скоморох.

Деякий час циркачі роздумували, чи не варто повернути назад, але зворотний шлях заробітку не обіцяв. Однак і в Мертвій трясовині золотого дощу чекати не доводилося. Гірське пасмо, незважаючи на свою грізну назву, на фоні блакитного неба здавалося велично спокійним.

— Я думаю, краще піти через гори, — запропонував скоморох. — Я чув, за ними лежать багаті села й міста. Ось де нам, бідним циркачам, можна гарненько поживитися.