Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Ну, ще була Ніка. Але та дочекалася кінця уроків і підловила Марту біля виходу зі школи.

— Слухай, ти тільки зрозумій правильно… Трюцшлер, звісно, той іще розтелепа, а Штальбаум буває снобом, яких пошукати… Але все-таки даремно ти так.

— Давай не зараз, — скривилася Марта. — Мені ще в Інкубатор, а на тебе ж он, чекають. — Вона кивнула на знайому постать на шкільному подвір’ї. Яромир стояв там, де стара верба звішувала віття над парканом. Дивився на щось у телефоні, посміхався краєчком рота.

Права долоня у нього була перев’язана.

Ніка відвернулася від Марти і вже підняла руку, щоб помахати Яромиру.

— Чорт, — сказала Марта, притримуючи її за лікоть. — Вибач. Правда, вибач. Я вже геть шизію з усім цим. Скоро почну на невинних людей кидатися. У тебе взагалі як справи? В сенсі — у вас, ну, з Яромиром. Якщо це не надто особисте, ясна річ.

Ніка розцвіла, всміхнулася і наступні пару хвилин щебетала, час від часу поглядаючи на Яромира. Той захоплено читав — чи то новини, чи якусь книжку.

Марта ж слухала, який він ґречний, лицарський, весь наче з минулого століття, зараз таких уже не зустрінеш, — і думала, думала про вчорашній вечір.

Яромир врешті-решт підвів неуважний погляд, побачив їх, усміхнувся і махнув рукою, Ніка радісно замахала у відповідь, смикнула Марту:

— Ходімо, привітаєшся і побіжиш уже в свій Інкубатор. Яр, до речі, запитував про тебе. Чому в тебе таке дивне прізвисько і взагалі.

Марта напружилася, але Ніка, здається, й не думала ревнувати. І ясно чому: тільки вони підійшли, Яромир обійняв її, поцілував, звідкись з віття, підстрибнувши, він видобув букетик — наче нічого особливого, а мило, дуже мило.

— Що в тебе з рукою? — вигукнула Ніка. — Знову з кимось побився?

Яромир смикнув плечем:

— Дурничка, просто спускався з четвертого поверху, а світло вирубили. Перечепився, рукою мазнув по битому склу, хтось на сходинковому майданчику розбив вікно — от і… Та ні, не хвилюйся, все промив, помастив зеленкою, загоїться, поки весілля скоїться.

Ніка зашарілася й перевела розмову на інше. У своїй уяві вона, ясна річ, вже приміряла фату, розмірковувала про колір скатертин і про те, які тарілки купувати на кухню.

— За нинішніх часів, — недбало зауважила Марта, — ходити вночі взагалі не найкраща ідея. Небезпечна, я б навіть сказала.

— Та ну, — відмахнувся Яромир. — Як у вас кажуть? «Песиголовців боятися — за річку не ходити»?

— Вовків, — машинально виправила Марта. — І — в ліс.

А сама подумала: цікаво, чого боїшся ти, дивний, надто ідеальний незнайомець на ймення Яромир? І що ти робив учора вночі в будинку Штоца? На четвертому поверсі — хто там у них живе, треба буде спитати Артурчика.

— Добре, — сказала вона, — розважайтеся, а я побігла. До завтра, Ніко. Бувай.

Щодо «побігла» — це, звісно, було певне художнє перебільшення. Коли починалися місячні, спринтерка з Марти була ще та.

В Інкубатор через це приїхала із запізненням хвилин на десять.

— Розминулася ти з ними, донечко, — сказав дідусь Алім. Він вийшов з вахтерської вигородки, простягнув аркушик. — Офіційна, уяви собі, постанова: під підозрою ваш пан Штоц. Триває слідство, до з’ясування подробиць гурток припиняє свою роботу.

— А це що? — спитала Марта. Вона взяла до рук аркушик — і не ніяк могла збагнути, чого б це раптом офіційні постанови писали дитячим почерком на сторінці з зошита.

— Га? Це, бачиш, твої залишили. Прийшли, чекали на тебе, крутилися у фойє, сперечалися. Потім сіли складати тобі послання, одна записувала, двоє інших диктували.

«Шан. п. Баумгертнер, — прочитала Марта. — Ми вдячні Вам за поради і допомогу. Але ми не згодні з тим, як Ви відгукувалися про нашого вчителя. Ми своїх не лишаємо і не зраджуємо. Ми вважаємо, це ницо. Особливо зараз, коли на пана Штоца вішають усіх собак. Тому на Ваші заняття ми більше не ходитимемо.

Вибачте.

Ваші ж Журики».

Вона підвела погляд, подивилася на дідуся Аліма. Той усміхався розгублено, наче вибачався.

— Це все? Більше нічого не говорили?

— Жодного слова. Вручили мені аркушик, попрощалися й пішли. Вигляд мали, правду сказати, поганенький. Тобі б, може, знайти їх, перекинутися слівцем…

— Так, звісно. Дякую вам. Дякую…

На вулиці якраз почався дощ, Марта підняла комір і попрямувала до зупинки. Може, вона й поговорить із журиками, але точно не сьогодні — сьогодні додому, попити молока, прийняти знеболювальне, відіспатися. Ввечері зідзвонитися з Віктором… І уроки, так, уроки: ще ж задачки з хімії, реферат з географії…