Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Марта розуміла, що її несе, що жодної логіки у сказаному немає, — але не могла зупинитися. Просто не могла зупинитися. Навкруг несподівано опинилося чимало народу — стояли й витріщалися, наче їм безкоштовну виставу влаштовано. І серед інших витріщалися кілька журиків: Білка, Жук і Хобот.

Чомусь це обурило її найбільше.

Чепурун хапав ротом повітря, червонющий, наче кип’ятком ошпарили. Марта не стала чекати, поки він отямиться і зласкавиться на відповідну репліку — просто розвернулася і пішла геть. До біса. Все до біса. І нехай думають що хочуть, їй начхати. Грала вона їх усіх. Так, грала!..

Весь наступний урок пан Пансир час від часу осаджував клас: ті, хто пропустив виставу, тепер насолоджувалися нею в «Друзях». Та й решта, здається, теж. Коли врешті-решті у когось із задніх парт із девайса пролунало: «Я взагалі гібрид і покручка!..» — пан Пансир, що якраз писав на дошці чергове рівняння, наказав негайно здати всі телефони і планшети. Далі настала контрольна. І чомусь саме на Марту всі озирались із ненавистю — так, наче це вона кричала на уроці й розгнівала старого математика!..

Мала я вас усіх на увазі, вирішила вона. Написала (точно знаючи, що принаймні одну задачку запорола), здала і вийшла з класу. Начхати! На все начхати!

А новини сипалися й сипалися. Їх їй, ясна річ, ніхто не квапився переказувати, але Марта не глуха, сама все чула.

Спершу у вестибюлі через якусь дрібничку пересварилися три шестикласниці. Верещали, жменями виривали одна в одної волосся, одна з усього маху пригостила коліном пана Лущевського, коли той намагався їх розборонити. Шестикласниць відправили до директора, вахтера повезли до лікарні — у нього несподівано, вже після всього, стався серцевий напад.

Потім щось сталося в їдальні, на кухні. Подробиць ніхто не знав, казали, до службового входу під’їздив «борсук», когось вивели, а обід потім затримали на півгодини.

Марті було хріново, нудило й паморочилася голова, і кортіло когось зжерти живцем — так, щоб повільно та болісно. Наприклад, Чепуруна і Стефа, які ходили з покерфейсами й робили вигляд, наче її взагалі не існує.

Заходив пан Вакенродер — із посірілим обличчям і тьмяним поглядом. Ні про їдальню, ні про епічний баттл у вестибюлі не згадав ні словом. Натомість повідомив, що пан Штоц тимчасово в школі не працює, «до з’ясування». Попросив не робити поквапливих висновків і за можливості втриматися від пліток. І — так, замінятиме пана Штоца пані Форніц, вона якраз цікавиться давніми звичаями у зв’язку із майбутньою постановкою. Що? Рідмова? — і її теж викладатиме, авжеж, і класною керівницею теж призначається вона — звісно, тільки тимчасово, поки ситуація не проясниться.

За сусідніми партами й на перервах перешіптувалися про нічні обшуки: єгері діяли прицільно, приходили до тих, у кого вдома зберігалися великі запаси пороху з драконових кісток. Постраждали кілька дуже шанованих у місті людей, зокрема директор Лікарні № 3, яка на Хольгерссона-Мандрівника, і хазяїн фітнес-центру. Дехто вважав, що це ненадовго: потерпілих випустять, знахабнілих єгерів покарають.

Марта так не думала. У сенсі — їй було байдуже. Вона знайшла для Віктора кістки (а може, й череп!) — Віктор зуміє створити вакцину — а далі все буде добре. Це «далі» взагалі-то ховалося в такій собі димці, але Марта розуміла: є речі, які складно передбачити. Та про них треба мріяти. І за них варто боротися.

Вони на перерві прогулялися з Аделаїдою до кіоска, купили собі цукерок і печива, і на зворотному шляху Марта відчула, що в неї таки почалися місячні — страшенно невчасно. Через це вона запізнилася на другий за сьогодні урок пані Форніц. Утім, нічого особливого не пропустила: та більше розповідала не про гравітаційні хвилі, а про те, чим вони займатимуться на рідмові. Тобто — про п’єсу «Повернення Королеви». Оскільки основний склад у пані Форніц уже був, вона призначила запасний — і тут уже ніхто не зміг викрутитися. Марта отримала роль Сьомого єгеря, однак обурюватися не стала. Принаймні слова зубрити не доведеться, а походити з намальованими вусиками — це навіть кумедно. Королевою ж пані Форніц обрала Аделаїду, і та спершу ніяковіла і відмовлялася, а потім аж розквітла вся — і Марта подумала: от кого переведуть в основний склад, Форніц не дурна, та, чорт, це ж і сліпому видно — ідеальна виконавиця!

Марта щиро раділа за Аделаїду. Хай би що там казали (і справедливо, в принципі) про дивацтва Штайнер, серце в неї було добре. Після алгебри всі відморожувалися й намагалися зайвий раз із Мартою не розмовляти — всі, крім Аделаїди. Вона, здається, навіть не зрозуміла, що, власне, сталося.