Владимир Аренев: Дитя песиголовців

Рука майстра жанру фентезі Володимира Арєнєва створює переконливий світ, що своїм злободенним єством може конкурувати з дійсністю. Загадки тут відпускаються розважливо, чітко відміряними порціями, як той самий заказаний порох на шальках терезів, і добряче збивають читача з пантелику. Можна тільки уявити, як втішено хихоче автор, маскуючи сліди свого павучого плетива. Зрештою, читач і незчується, як дрібні підліткові проступки привідкриють завісу над катастрофою цивілізаційного масштабу. Ця книжка про жаховиськ різного штибу, про страшних Чужих (у філософському, а не голлівудському значенні), а також про «радіоактивне» зло, що отруює все навколо.

Коли прийшла стара, була ніч — глуха, мертва. Дві хати ще тліли, і от вона вийшла з диму та полум’я між ними, волосся її було сивим, шкіра — сірою, з очей сочився гній. Одіж на ній була білою, з бірюзовими та сердоліковими вставками, — й ані сажа, ані бруд не заплямили її. Простувала стара нечутно, але в лівій руці несла дзвіночок, звичайний, глиняний, час від часу вона струшувала ним — і тоді лунало тихе, мелодійне постукування.

Вони спершу не повірили своїм очам, перезирнулися. Попередні дні видалися непростими. Взвод потрапив у пастку, довелося відступати, на хвості в них висіли місцеві з банди «Худих гулів». Потім у тому клятому селищі Сантехнік підхопив заразу, коли це стало ясно, уже були інфіковані Пінгвін, Махорка, Нарвал, Гвинт та Гриб. На додачу ще мусили дбати про врятованих дітей — хлопчик не хотів ані їсти, ані пити, просто сидів із великим пальцем у роті, а дівчинка розгойдувалася з боку в бік і повторювала: «Йахайахайахайаха…».

Від «Гулів» якось вдалося відбитися, та проблеми на цьому не вичерпалися. Відступали по территорії, яку ніхто у взводі не знав. Капітан привів їх у якесь сільце, але виявилося, хтось уже провів там зачистку буквально перед їхнім приходом. Лишалося два варіанти: негайно іти звідти чи перечекати ніч. Зрештою вирішили ризикнути, Махорка доживав останні хвилини, Грибу теж лишалося не більше години.

Раймонд з Елоїзом стояли на вахті. Чекали будьчого. Коли почули стукання дзвіночка, Раймонд подумав, що це вівця, яка відбилася від отари. Зрадів: свіже м’ясо зараз не завадило би.

Але це була не вівця. Це була стара.

Вона вийшла з просвіту між жаристими хатинами, дим то затуляв її, то розвіювався.

Раймонд сказав:

— Стояти! Руки вгору.

Не кричав, не хотів лякати дітей — хлопчик тількино заснув, а дівчинка нарешті перестала вити це своє «йахайахайаха».

Дим знову оповив стару, Раймонд подивився на Елоїза, той кивнув. Діти дітьми, але всі вони знали про смертників. Із перших днів в учебці їм втовкмачували: втратив пильність — готуйся до позачергового дембеля, у новісінькому, з голочки, цинковому костюмі. Якщо, звісно, тим, хто лишиться живим, буде що туди покласти.

— Стояти!.. — Він уже готовий був вистрілити, спершу попереджувальний у повітря, потім по ногах, а потім на ураження, все, як учили, — але стара вийшла з диму — і виявилася анітрохи не старою.

— Доброї ночі, — сказала вона.

Гості було трохи за тридцять. Очі чисті й ясні, неймовірно великі, із чорними зіницями й розкішними віями. Повногруда, граційна, зі шкірою білою, майже сяючою. Раймонд подумав, що якщо покладе їй руку між лопатками, побачить власну долоню крізь одежі, шкіру, тіло. Дивна думка, але зараз вона здавалося чимось цілком звичайним.

Всупереч смороду брудних тіл і спаленої плоті, всупереч гару Раймонд відчував її запах — запах свіжих шовкових одеж і шафрану.

— Я прийшла із миром, — сказала гостя. Голос у неї був дзвінкий, співучий. Зовсім без акценту. — Я прийшла забрати тих, кого повинна забрати. І запропонувати угоду — на знак вдячності за те, що ви привели їх сюди.

— Угоду? — перепитав Елоїз.

Замість відповіді вона присіла й поставила перед ними доладний глечик, розфарбований у тон її одеж: бірюза і сердолік, розтяті візерунком білих ліній. Звідки він узявся, Раймонд так і не зрозумів.