Владимир Аренев: Дитя песиголовців

— А потім, значить, він вам уже буде не потрібний?

Пан Хаустхоффер перегнувся через сидіння, подивився на Марту з вікна знизу вгору.

— І ще от що. — Запитання він, ясна річ, проігнорував. — Не варто собі брехати, Марто. Самообман — дороге задоволення, особливо за нинішніх часів. І боятися мертвих — теж не варто. Це безглуздо, знаєш. Боятися слід живих.

Забирайся до щурячої матері, думала Марта, дивлячись, як його машина повертає за ріг. Хай би що ти там собі вмів, мала я на увазі і тебе, і твої вміння. І велемудрі твої фразочки, до речі.

Вона поглянула на мобільний — певно, вже одна-дві стурбовані смски прилетіли, — але ні, у папці вхідних було порожньо.

Як і на вулиці, подумала Марта. Та що взагалі відбувається із цим містом?!

Вона рушила до площі Трьох Голів, кожен крок гулко відлунював від стін. Із вікон тут теж лунали звуки трансляції і теж посилювалися кам’яними стінами. Це був, певно, не концерт, хоча Марта все ніяк не могла второпати, що ж тоді.

Погода, до речі, виправилася, на небо визирнуло цілком собі затишне, тепле сонце. Як на кінець вересня дуже непогано! І вдало для Марти: вона не проти прогулятися — якщо, звісно…

Тут вона збагнула, що гамір, який долинав із вікон, не просто став гучнішим — він наче перенісся вперед, туди, куди Марта якраз прямувала. Наче на площі встановили нарешті давно обіцяний екран і тепер транслюють це незрозуміло що для всіх бажаючих.

Ну, концерт чи ні, звертати Марта не збиралася. Нас, подумала вона, концертом не відлякаєш, виступом якогось жирного депутатика — тим більше; взагалі нас після всього нічим уже не злякати, даруйте, не з тими зв’язалися.

Вона люто посміхнулася (кому — й сама не знала) і пришвидшила кроки.

Марта крокувала Охвістям — північним районом, що прилягав до площі Трьох Голів. Всі вулички тут були вузькі, вологі, із різношерстими будинками. Вона пройшла сучасний, із просторими вітринами «Мода-хауз», першу міську пивоварню «Під гребенем», адвокатську контору, нічний клуб, їдальню «Пончик» із пластиковими подряпаними столами, відділення «Ельфрік-банку», жилу п’ятиповерхову кам’яницю із крилатими пупсами на фасаді. Обличчя пупсів були в білих патьоках, крила — нетопирячі, а очей наче взагалі не було.

Раніше Марта на це різностилля уваги не звертала — якщо довго живеш у Нижньому Ортинську, й не до такого звикаєш. Але тепер — начитавшись тих усіх книжок-архівів, — вона знала: це через Серпентатора Третього. П’ятсот сімдесят три роки тому він ледве не впав на місто. В останню мить зумів утриматися, тільки кінчиком хвоста зачепив дахи будинків. Відтоді одні вважали Охвістя проклятим, інші — позначеним везінням. Були будинки, які стояли тут аж від тих часів, і ніхто їх не оновлював. А інші, хоч скільки відбудовуй, рано чи пізно завалювалися, чи в них починали протікати труби, а часом орендатор божеволів і влаштовував підпал. У таких будинках верхні поверхи завжди стояли порожні. Хлопці, щоб довести власну крутизну, іноді ночували там, і ходили чутки про певні дивні сни, про голоси та видіння. Але якраз ті, хто ночував, нічого такого не розповідали — і взагалі воліли мовчати про те, що з ними сталося.

Розкопавши цю історію, Марта серйозно розмірковувала, чи не вирушити в рейд по дахах: раптом десь лишилися вплавлені у черепицю лусочка чи дві. Але Віктор казав, що для дослідів запасів йому поки вистачає, і пояснював: тут важливіше зрозуміти принцип як такий, розібратися, де можуть бути серйозні поклади. З лусочок нам яка користь, чим вони допоможуть? А часу згаємо безліч.

З приводу того, де саме впав Серпентатор, літописи мовчали. «Покинувши межі міста, гайнув стрілою на захід сонця. Там, де пролетів Гнівливий, на землю впали краплі крові. Миттю слідом за ним вирушили витязі-серпоносці, найхоробріші з хоробрих, найзвитяжніші зі звитяжних. Непроста чекала на них праця — і несправедливими були звинувачення, що їх досі чуємо на адресу героїв. Кажуть про побиття немовлят, про два села та про хутір Прирічний, які щезли, — та забувають про погрозу, від якої позбавили витязі співвітчизників своїх. Забувають про годованців, про створінь з іржі та кості, із жару та жадоби, — і про тих, хто приходить глухої нічної години, щоб зневолити розум, щоб пробудити звіра у наших серцях. Для того й покликані були витязі, тому й служили місту та державі, щоб боронити від сеї загрози. Боронити, не жаліючи ані життя свого, ані душі своєї…»