Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— А ви б не хотіли?

— Ти хочеш його оживити?

Марта відкрила була рот, але так нічого й не сказала.

Згадала те, про що вчора розповідав батько. І як він тримав ніж.

Пані Ліза посміхнулася:

— От бачиш, це не настільки й складно: подумати до того, як сказати. Сподіваюся, ти це запам’ятаєш. Тому що ми підходимо до другої частини нашої бесіди. До того, про що ти хотіла дізнатися і про що захочуть дізнатися інші. І до того, що вони запропонують тобі взамін. Бо бачиш, любонько…

— Тр-р-р-р-бом, тр-р-р-р-бом!..

— Це не дзвін, — здогадалася Марта.

— Не відволікайся! Ми й так витратили надто багато часу. У мене його вдосталь, у тебе — ні. Досить шукати те, що було в тебе під самим носом, — поміркуй краще про те, для чого тобі це потрібно. І коли до тебе прийдуть і запропонують…

— Тр-р-р-р-бом! — настирливо сказала мобілка.

І Марта прокинулася.

Якийсь час вона лежала на ліжку, тупо дивилася у стелю й запитувала себе, що ж хотіла сказати прабабця Чепуруна.

А потім подумала: та до біса, завтра поїду й запитаю, знайшла чим голову собі сушити!

Вона вхопила мобілку, щоб остаточно вирубити все, навіть віброрежим. Народ геть охрінів, надсилає спам уже по ночах. Ну, що в нас там — «таксі Тягништовхай завжди і в будь-якому напрямку» чи «безкоштовна піцца з Тернових Валів при замовленні від трьох тисяч»?

«Ти як, у порядку?» — писав Віктор. І ще: «Щойно повідомили в новинах: Штоца оголосили в розшук. Будь обережніша, щось відбувається. Щось дуже паскудне». А потім: «У стрічці пишуть: були обшуки, судячи з усього — хтось навів. Вилучають к-ки».

Вона набрала: «Спиш?» — відправила.

І він майже одразу передзвонив.

— У тебе все гаразд? — спитав стривоженим голосом. — Я тільки повернувся до міста, а тут такі новини.

— Вони сьогодні всіх перевіряли на в’їзді-виїзді. — Марта сіла на ліжку, підіткнула подушку. — Із собаками. І здається, там усе дуже серйозно.

— Ну, значить, добре, що я приїхав ні з чим! — Вона просто бачила, як він усміхається. От же ж: ніколи не падає духом і не здається. І звідки він такий узявся!.. — Схоже, там уже хтось до мене побував, зовсім нещодавно. І якщо врахувати нинішні обшуки…

— Тільки не кажи, що все припиняєш! Чи що відстороняєш мене — типу я дрібна і ти не хочеш мене підставляти.

— Але Марто, я й правда не хочу тебе підставляти. Ти… Я… Розумієш, усе це й так надто неправильно.

— Якщо злякався чи просто вирішив мене позбутися — так і скажи.

Заборонений прийом, вона це розуміла. Але якого біса!..

— Мова ж не про те, щоб зовсім усе припинити. Я… чорт, та мені просто бракуватиме розмов із тобою! Але з пошуками кісток зробимо паузу. Нічого не кажи, будь ласка, — мені самому знаєш як шкода! Лишилося півкроку, розумієш? Але без сировини — це як стояти на пероні, від якого хвилину тому від’їхав потяг. Не важливо, скільки лишилося — все одно не наздоженеш.

— Зачекай…

— Ні, Марто, тут нам нема про що говорити. Жодних пошуків. Навіть якщо ти щось знайшла у Чурянах… Марто?

Вона мовчала. Це ж було так просто, так очевидно!

Досить було згадати про обряд вимолювання дощу — «локальний», між іншим, «звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону». Якщо довго не було дощу, мешканці Чурян ішли на кладовище. І робили скількись кіл навкруг руїн тамтешньої церковки. Що вони при цьому співали, Баумгертнер? Правильно, пісню-мольбу про сльози — себто про дощ, — які вимолювали, зауваж, в очей безсонних — себто в очей, які не заплющуються. Тому що вони ніякі не очі, а очниці, дуриндо! О-чни-ці!

Десь там упав дракон. Розсипався, пірнув у землю. Нижня його щелепа промандрувала аж до поля, де її і знайшов місяць тому Чепурун. А сам череп спокійнісінько може лишатися на кладовищі. Напевно й лишився! Наприклад, під церквою: якщо місцеві весь час його вимолювали , він міг нікуди й не піти.

Звідси й кропива ця жалка. І майже повна відсутність живності.

І ті слова пані Лізи — про кістки, які весь цей час були в Марти під носом. Авжеж — під носом, вона ж стояла на кладовищі, а нічого не відчула, думала тільки про маму…

— Марто? Ти образилася?

— Ні, — сказала вона. — Не образилася. Але ображуся, якщо ти не даси мені останній шанс. Слухай, я точно знаю, де шукати череп. Залізно. Слухай.

Коли вона закінчила, Віктор зітхнув. Потім кашлянув. Потім крекнув.

Який же, подумала вона, який він буває потішний. І зворушливий.

— Це геніально, — повідомив він нарешті. — Ні, правда, не жартую — геніально! Марто Баумгертнер, я те…