Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Спрут кивнув їм усім, підійшов до батька, вони міцно обнялися, потім він потиснув руку Ктирові. Марта на них толком і не дивилася. Не спускала очей з двох інших.

З кремезного бороданя років під п’ятдесят і його напарника — високого, широкоплечого, з неймовірно ясним, чистим поглядом. Вона пам’ятала їх — і не пам’ятала. На жодному з Днів пам’яті Марта досі їх не бачила, але тепер їй здавалося: вони завжди були там, жодного року не пропускали. Це було так дивно: два спогади, які сходилися, накладалися один на інший. Зросталися один із іншим.

— Грибе, Махорко. — Батько кивнув їм, але не обійняв, навіть руки не потис. І Ктир теж, він узагалі зробив вигляд, наче їх не помітив.

Кремезний і високий рушили слідом за Гіппелем і пані Делією, Брехло говорив без угаву, час від часу змахував руками, сам же сміявся над своїми жартами. Марта з Елізою і батьком йшла в самому хвості, але і звідти виразно відчувала запах — той давній, знайомий запах зі снів. Запах пилу, в який впліталися, просочувалися інші нотки.

Гострі прянощі. Просякнута потом бавовнянка. Мед, який витік із розбитого глечика. Дим спалених сіл. Кров.

Потім вони нарешті опинился в їдальні, і на Марту навалилися інші запахи, і світло, і голосні вигуки, і сміх, — і вона з полегшенням зрозуміла, наскільки ж сильно чекала цієї миті. Все-таки, як не крути, Дні пам’яті з року в рік давали їй відчуття надійності. Відчуття того, що якщо до їхньої сім’ї прийде справжня біда, є ті, хто завжди допоможе.

Їх миттю захопили в полон, Марту й Елізу підхопила під руки Франциска Гіппель: добре, що прийшли, ми вже зачекалися, ану, Раймонде, зачекай, що це тут у тебе в пакунку, ох, Елізо, невже твій фірмовий салат, о, і пиріг, як пахне, просто божественно!..

Батька, як завжди, повели до столу ветеранів, він пішов, навіть не озирнувся. Там його всадовили скраю, разом із Грибом та Махоркою, над їхніми головами висів минулорічний транспарант «Вітаємо, рідна школо!» і поряд дошка пошани — «Найкращі учні школи». Марта раніше дивувалася, чому на дошці із найкращими учнями висять переважно учениці, а тепер їй різонуло інше: батько та його побратими поряд зі світлинами її однокласників.

Ах, Елізо, цвірінькала тим часом пані Франциска, ти не уявляєш, скільки було клопоту, часи сама знаєш які, ця їхня наче необов’язкова, рекомендована комендантська година, ці їхні патрулі, яке паскудство, нам довелося стількох оббігати, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, а День, сама знаєш, раніше опівночі не закінчується, такий, ха-ха, парадокс, ну, нічого, все якось залагодили, а от скажи мені, будь ласка…

Пані Франциска якщо чим і нагадувала свого чоловіка, то це талантом вловити настрій моменту. І, наприклад, врятувати ситуацію нескінченною зливою необов’язкових слів, візерунком акуратних, оманливо клопітливих рухів.

На клейончатих скатертинах уже стояли тарілки з почастунками — менше, ніж у попередні роки, але цілком достатньо; Елізині салат і пиріг вдало вписались у загальну картину. Згідно з традицією, левову частину страв приносили самі учасники — ну, й скидалися на напої, ясна річ. Існував неофіційний фонд взаємодопомоги, незмінним його скарбником споконвіку був той-таки Гіппель.

Так само згідно з традицією, хоч би де святкували День пам’яті, завжди накривали три столи. За одним сиділи ті, хто воював у Середгір’ї. За іншим — дружини й діти; іноді — якщо ветерани вважали за потрібне запросити їх — брати, сестри, батьки. Третій стіл був крихітним, лише на три особи. І якщо ветерани зазвичай прилаштовувалися поряд зі сценою, а родичі — біля стіни, то цей, третій столик ставили у дальньому кутку. Наче хотіли засунути якомога далі, щоби зайвий раз не згадувати. І якраз тому — звісно ж! — кожен коли-не-коли та й кидав туди крадькома погляд.

Марта теж поглянула, але взагалі-то нічого нового не побачила — та й не очікувала. Її зараз більше цікавило те, як поведуться з батьком побратими.

Ні, вона не боялася, що від нього сахатимуться, як від зачумленого. Але вона бачила вираз обличчя Ктира на подвір’ї. І знала… надто багато всього знала.

Тому зітхнула з полегшенням, коли побачила, як кілька людей підвелися, щоби потиснути йому руку, а хтось просто підняв долоню…

Пані Франциска тим часом знай собі цвірінькала про те, що шкільна їдальня — це, Елізо, захід вимушений, в інших місцях нам відмовили, сама знаєш, як воно буває: десь на нинішній вечір уже арендовано, десь ремонт… ох, вибач, потім договоримо, Елоїз починає…