Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Отож, — відгукнулася раптом тітка з масно нафарбованим ротом. — Сім’ї. А розмовляєте так, наче нас взагалі не існує. «Патрулі»! Та хай собі патрулюють, спокійніше буде. І комендантська година не завадить — може, дехто почне додому вчасно приходити.

З-за столу підвівся здоровенний чоловік із чорною наліпкою. Його Марта теж пам’ятала, свої називали його, ясна річ, Циклоп.

— Пельку стули, — пробурчав він. Потер двома пальцями ніс, рябий від лопнутих капілярів. — А ти, капітане, не сердься і зрозумій: все це… не в масть, чи що. Тут у всіх уже своє життя. Хтось гарує на понаднормових. Хтось он, як Кабан, — п’яти мастить якнайдалі. А хто не мастить — тим теж немає жодного сенсу вплутуватися. Одна річ: раз на рік зібратися, попити-поїсти, позгадувати. Допомогти там одне одному, це ясно, все по-людськи. Але підписуватися на таке… — Він помотав головою, усміхнувся і додав незграбно: — Без образ, да?

Де Фіссер посміхнувся йому у відповідь:

— Та які образи, Циклопе? Особиста думка, маєш повне право. Ти ж не під присягою, правильно? Ну що, хтось іще згоден із Циклопом та Кабаном?

Він витримав паузу, обводячи поглядом ветеранів. Ті ховали очі, а дехто навпаки — дивився просто на нього, із викликом. І кивали, багато хто кивав.

— От і добре, — недбало кинув дядечко Нікодем. — А чи є тут ті, хто все-таки готовий мене підтримати?

— Є, — відгукнувся Махорка. — Ми з Грибом.

Він уже певний час крутив у руках пачку з тютюном, а тепер розгорнув і заходився із підкресленим непоспіхом згортати цигарку.

— Ви? Забудьте! — Здається, дядечко вперше за всю цю розмову по-справжньому розізлився. — І обидва самі чудово знаєте чому! Ви тут уже чотири дні, так? Отже, часу у вас до наступної суботи, ані хвилиною більше. Чи забули, що сталося із Нарвалом?

— Чому ж «забули»? — Махорка знизав плечима, сховав гаман до кишені й підвівся. У лівій руці в нього раптом опинилася коробочка, Махорка чиркнув сірником, затягнувся, кинув його в пустий стаканчик. — Дуже добре пам’ятаємо. Був Нарвал — і не стало Нарвала. — Він помахав долонею, розганяючи дим, і підійшов до вікна, прочинив його, знову затягнувся. — Та ти, капітане, себе не заїдай. Ми все й так вирішили, до твого запитання. Ти не уявляєш, що це таке: рік за роком жити у потягах, без шансу ступити на тверду землю. Тоді, в Середгір’ї, ми гадали, що це вихід. Порятунок. Начебто: хоча медицина безсила, а ми все одно житимемо, круг пальця долю обкрутили, дякувати гірській відьмі. Хріна з два. Може, для кого іншого це вихід, а для мене особисто — гірше смерті.

Нікодем де Фіссер слухав його мовчки, тільки ходили під шкірою жовна. Потім він обернувся до інших — і Марта вперше побачила, як змінилося, зістарилося його обличчя.

— Ну, — кинув він, — отже, із цим питанням розібралися. Хтось хоче щось додати? Чи приєднатися до Гриба з Махоркою?

Ніхто не хотів.

Де Фіссер посміхнувся на це із колишнім, звичним своїм завзяттям і сказав:

— Тоді наступний тост — за нашу пам’ять! За тих, хто береже її, — і за тих, хто пам’ятатиме про нас, коли самі ми ступимо на тверду землю, коли вийдемо на берег…

Всі обернулися до найменшого зі столиків, багато хто підніс стаканчики, салютуючи трьом постатям у чорному.

Марта не знала, чому їх тільки троє, батько не розповідав, він взагалі не любив згадувати про те, що сталося у Середгір’ї. Вочевидь, це були вдови тих, хто воював і не повернувся, — але ж їх там загинуло набагато більше, чом не приходили родички інших?

Одна була зовсім молоденькою, друга — старша, третя — геть старезна. Вони заходили у залу ледве не першими, одразу ж займали свій столик і аж до кінця лишалися там.

У них раз і назавжди була своя, відведена тільки їм роль. Сидіти. Мовчати. Підводитися під час третього тосту.

У дитинстві Марта гадала, що у них немає голосів, ну, оніміли від горя, буває, вона про таке читала в якомусь романі. Але один-однісінький раз — років три-чотири тому — вони раптом підвелися, і старша кинула смурну фразу про те, що якесь там колесо знову починає крутитися. От тоді Марта збагнула, що вони від горя не оніміли, а просто збожеволіли, буває й таке.

Сьогодні вони теж підвелися, але Марта нічого особливого не чекала. Вона прислухалася до наступного кола бесіди Елізи й тітки з овочебази. Тітка з удаваним співчуттям відповідала, мовляв, усе розуміє, та нічим, буквально нічим не може зарадити. Тільки нехай Еліза не думає зайве: просто часи зараз такі, а так, звісно, треба триматися одне одного, ми ж належимо до спільного побратимства чи, пак, посестринства, однієї великої сім’ї.