Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Вона згадала про «борсука» і поглянула туди, де він стояв. Світло єдиного ліхтаря не зачіпало той кут подвір’я, тануло на півшляху, але Марті здалося, що машина й досі там. Значить — і єгер також.

А що? — коли поміркувати, пояснення Штоца щодо спортзалу виглядало не таким уже й безглуздим. Взяти, скажімо, пакунок із кістками: так, Марта встигла передати його Віктору, — але ж залишкові спотворення поля нікуди не ділися, гатило добряче. Додамо сюди дохлих рибок у кабінеті Ропухи, згадаємо про єгеря, який кілька днів складав компанію шкільному вахтеру, пану Лущевському… Тоді все складається: після пожежі не одразу, але тицьнулися-таки перевіряти, винюхали сліди кісток, взялися за справу всерйоз. А що відкрито не допитують — ясно ж, бояться сполохати. Он який смурний був директор, ще кликав пані Форніц на «спільну нараду». Знаємо ми ці наради! Добре, що Віктор поїхав, вдало збіглося, але попередити треба, вівця ти безголова, одразу не здогадалася, про що тільки думала…

Ну, сказав внутрішній голос, ясно про що. Віднедавна наша Марта тільки про одне й…

Вона протяжно зітхнула й порадила самій собі стулити пельку.

— Ти як? — тихо спитала Еліза. — Витримаєш?

Марта ледве не відповіла (витримаю, чого б мені не витримати; що ж ви усі сьогодні наче зговорилися? — я не маленька і не дитина вже!..) — а потім здогадалася, що Еліза запитує не в неї.

— Маю, — сказав батько. — Я дав їм слово.

Весь вечір він переважно мовчав — от від самої зупинки. Але ж Марта приїхала трохи пізніше і бачила, як Еліза з батьком про щось говорили. Точніше, говорила Еліза, батько стояв і слухав… чи навіть не слухав, по ньому було не зрозуміти. А потім, коли Марта вирішила, що вже геть незручно (не підглядати, а настільки запізнюватися), батько перервав мачуху. Він відповідав спокійно й розмірено, з легкою посмішкою на губах. І якби Марта не бачила виразу на обличчі Елізи — вирішила б, що вони обговорюють якісь приємні дрібнички зі свого минулого.

— Ми можемо тобі чимось допомогти? — спитала Еліза. На шкільному подвір’ї було тихо, тільки спалахували та гасли вогники курців на ґанку та шурхотів сухим листям вітер. Здалеку, за будинками, скреготіла, спустошуючи баки, сміттєвозка.

— Ви вже допомагаєте, — спокійно відповів батько. Він ворухнув рукою, в якій тримав пакет із гостинцями.

— Я мала на увазі…

Вона обірвала себе, кивнула родині, що проходила повз них, — одній із тих, які Марта майже не знала. Доброзичлива матуся у відповідь розкланялася, пацан років дванадцяти зиркнув чванькувато й зневажливо. Їх батько зробив був крок до батька Марти, явно збираючись обняти, та побачив його обличчя, впізнав-здогадався, затнувся, в останню мить примудрився просто простягнути руку.

Батько Марти потиснув її і сказав:

— Привіт, Ктире.

— Привіт, Капелане. — (Марта майже із задоволенням спостерігала, як сповзає з фізіономії пацана вся його чванькуватість. Та й батько його виглядав добряче розгубленим). — Я… чув про тебе. Молодець, що повернувся, Капелане.

Він помовчав, вочевидь чекаючи на відповідь, хоч якусь. Не дочекався, кивнув, прокашлявся:

— Радий тебе бачити, Капелане. Розумію… вам зараз непросто. Якщо буде потрібна допомога… просто знай: ти можеш на мене розраховувати.

— Дякую, — сказав батько. — Знатиму.

Ніякове мовчання затягнулося, і цієї миті з ґанку знайомий голос вигукнув:

— Ну нарешті! Ктире, Капелане, давайте на борт, тільки на вас і чекаємо!

Звісно, це був Елоїз Гіппель на прізвисько Брехло: сьогодні весь при параді, у шикарному, франтовому костюмі та з Андварі другого ступеня на лацкані.

— Пані Деліє… Елізо… Марто… — Він акуратно брав у руку долоню кожної, губами торкався повітря над їхніми пальцями. Потиснув руку похмурому пацанові: — Зебастіане, як ти виріс! Прошу, прошу!.. Все вже готово, чекали тільки на вас. Нумо, хлопці, досить диміти, починаємо!..

Троє постатей поряд із ним пригасили недопалки, вийшли з тіні на світло. Один рухався з дивною, майже хворобливою грацією, яка чомусь завжди нагадувала Марті про богомолів. Світловолосий, з темними окулярами на пів-обличчя, він був у своєму незмінному камуфляжі. Товариші називали його Спрутом, це був такий жарт для вузького кола, причому в перші роки він здавався Марті жорстоким — враховуючи, що лівий, заправлений за пояс рукав куртки в Спрута був порожнім. Тільки потім — спостерігаючи на Днях пам’яті за тим, як вони всі поводяться один з одним, — Марта зрозуміла, що справа аж ніяк не в жорстокості. Просто звичайнісінький хлопчачий гумор, який навіть із віком не минає; нормальним людям не зрозуміти.