Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Потім вона знову застрибнула до маршрутки і вирушила на Піддубну. Навіть не робила вигляд, наче сумнівається: все вирішила ще з вечора, інакше навіщо би брала з собою папку з документами. Звісно, справа була не в розмові з Елізою, зовсім ні. Просто… Ну, якось-от поміркувала, прикинула. Знову ж, розмова із Віктором… ну, дещо підштовхнула її у потрібному напрямі. Переїдуть вони чи ні, а якщо буде реальний шанс вступити у столиці, Еліза перша висловиться за.

Маршрутка висадила її біля прохідної, поряд із якою в суботу вночі стояла черга із собаками. Зараз там нікого не виявилося, Марта кілька разів натисла на засохлу, подряпану кнопку, та навіть дзвінка не почула. Глухо, наче в танку. При тому, що з території долинали чиїсь голоси й гарчали мотори вантажівок.

Може, у них сьогодні пакування й перевезення готової продукції, а що, подумала Марта, колись же вони мають доставляти за призначенням. Хоча — от осінь, це значить, у них і сховища якісь повинні бути, ну, щоб складувати доти, поки не знадобиться.

Вона зрозуміла, що нема чого тут ловити, і пішла в обхід, туди, де вони в суботу зустрічалися з Елізою.

Пам’ятник за ці дні добряче виріс, і стали ще наочнішими всі помилки, що їх припустилися проектувальники. Ліхтарний стовп нахилився так, що розпорки під ним тріснули, та ніхто не квапився ані зрізати його, ані підпирати новими. Фігури покійного міністра фінансів, пана Ельфріка, та мудрого правителя, пана Циннобера (кавалера й ін.), виросли й набули завершеності — але разом із тим позначився явний дисбаланс, який навряд чи закладали скульптори. А якщо закладали, то за їхніми душами напевно вже виїхали єгері.

Пан Ельфрік височів над паном Циннобером і простягав йому сніп соломи, що перетворювався на золоті монети. При цьому на обличчі покійного міністра фінансів гуляла чи то роздратована, чи то поблажлива посмішечка, а правитель наш, мудрий пан Циннобер, дивився на нього знизу вгору, хіба що рот не роззявляв від захоплення.

За менше, подумала Марта, розчакловували й відправляли до артиків, із завзяттям працювати на благо держави.

Утім, яка їй справа зараз до пам’ятника і його безіменних проектувальників? Правильно: жодної, от просто жоднісінької.

Дуб — так, справді було шкода: біля розпилу, там, де зараз височіла голова пана Ельфріка, кора почорніла й почала відпластовуватися, відпадати цілими шматками.

Дубу і так недовго лишалося, а все-таки він заслуговував на краще ставлення.

Вона зітхнула й хотіла була переходити дорогу, коли ззаду покликали:

— Марто?

Тільки зараз вона помітила в тіні, біля лавочки, сутулу фігуру з тростинкою.

— Це ви, пане Клеменесе?

Ледве не бовкнула: «Що ви тут робите?» — та вчасно стрималася. Мало що; в будь-якому разі її це не стосується.

— Не очікував тебе тут побачити.

За минулі тижні дідусь Стефана-Миколая сильно змінився. Наче став нижчим на зріст, залисини на скронях розрослися, і погляд… щось таке було в його погляді.

— З вами все гаразд? — спитала Марта.

Він опустився на лавочку й поклав тростинку поряд.

— Присядеш?

Марта поглянула на прохідну: люди стояли вздовж паркана, юрбилися біля воріт. Хтось скандалив, мовляв, без черги не пускати, куди пхаєтеся, жодної совісті! При цьому, здається, не пускали взагалі нікого, з чергою чи без.

Пан Клеменс стежив за нею уважним, сумним поглядом.

— Стефан-Миколай уже казав тобі? Ми їдемо, Марто. Георгу телефонували зі столиці, попереджали. Я народився в цьому місті — і сподівався в ньому померти.

Авжеж, подумала вона, Ортинськ тільки для цього і годиться. Народитися і померти. Жити краще десь в іншому місці.

— А хіба в Булавську так погано? — Вона все-таки присіла поряд зі старим. Дідусь у Стефа хороший, правильний. І якщо вона може чимось йому допомогти… — Я чула, там море. І взагалі… театрів багато, виставки, культурне життя.

Він вийняв люльку, набив тютюном і закурив.

— Коли нас, іще молодих, відправляли на Другу пацючу, ми всі приходили сюди. До цього дуба. І брали із собою на пам’ять по жолудю. А якщо жолудів ще не було — просто по листку. Ми клали їх у портмоне і зберігали у нагрудній кишені, отут, біля серця. А коли нас убивали, товариші саджали на могилі жолудь або клали у землю листок. Вважалося, що завдяки цьому душа не розтане в небесному вогні, а втримається на землі. Не вислизне з обіймів Господа.

Він похитав головою, дивлячись на чергу, а насправді — кудись далі. Набагато далі.

— Тепер я їду — і мені нема що взяти із собою. Я чув, десь під містом є ще один дуб, молодший брат цього…