Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Чепурун зітхнув, скривився.

— Та начхати. «Повідець»!.. Хай хоч обвішають тебе повідцями, тільки б — не так, як із Йоханом. — Він помітив її здивований погляд і пояснив: — Ну, з колишнім Ніки. Ти не впізнала, чи що? Це на нього в суботу наїхав Шнейдер.

— Мені було погано видно, — пробурчала Марта. І не стрималася: — Дурня якась: сидимо й обговорюємо сни! І Шнейдер — він же ж ніколи відморозком не був. Тупоголовий, авжеж, та це ж іще не привід.

— А Гюнтер? — стенув плечима Бен. Він зістрибнув з лавочки і подав руку Марті. Та для різноманітності вирішила не відмовлятися: вряди-годи проявив галантність, дундучище.

— Гюнтер, — провадив далі Чепурун, — теж ніколи таким не був. І решта… Причому — навіть на кістки ж не спишеш.

Вони рушили до воріт, хвилин п’ять — і пролунає дзвоник.

— На кістки — ні, — тихо сказала Марта. — Та знаєш, я в суботу потрапила на площу — ну, коли там…

— Я зрозумів! — перебив Чепурун. — І?

— Там були люди. І вони не знаю яким чином керували тим, що відбувалося. В сенсі — тим, як реагував натовп.

Вони зайшли на шкільне подвір’я і побачили, що там, де під парканом схилила віття стара верба, — власне, під самим віттям — стоїть «борсук». Блималка вимкнена, фари теж, у ранкових сутінках хріна з два розгледиш, чи є хтось у салоні.

Потім там запалав вогник, крихітний такий, — спалахнув, посяяв і пригас.

Принаймні, вирішила Марта, це не Будара. Будара не курить.

— Сумніваюся, щоби Хойслером чи Шнейдером захотіли керувати. З якої б радості комусь витрачати час і сили? — Тут він затнувся, наче згадав про щось.

— А навіщо комусь відряджати сюди патрульну машину? — відбила Марта. — У нас що, режимний об’єкт? Чи вчиться чийсь козирний синок?

Вони обмінялися поглядами.

— Гадаєш, через Стефа?

— А от ми запитаємо…

І Чепурун справді спитав — уже на другому уроці.

— Пане Штоц, ви не знаєте, чого це до нас єгері завчащали?

Штоц стенув плечима — радше байдуже, хоча Марті здалося, що з роздратуванням.

— Я вчора запитував у патрульного, та він толком не відповів. Гадаю, це пов’язано зі спортзалом: підозрюють, що пожежа сталася не сама собою, і перестраховуються.

— А ще ж були дохлі акваріумні рибки, — нагадав Артурчик. — Типу серійні вбивства! Маніяк серед нас!..

Пролунали смішки.

— До слова, про серійність, — підхопив Штоц. — Продовжимо наші бесіди. Ти готовий, Артуре?

На подив класу, Цукор-Сіль не почав відмазуватись історіями про те, як у будинку прорвало стояк із гарячою водою, про злодіїв-термітів, що позбавили його інтернету, та інші підступи долі.

— От усі говорять: сучасні технології, штучний інтелект. Воно, звісно, круто, тільки поки що толку мало. Ні, я ролики бачив у Мережі, але всі ці типу-собаки з арматурин — дроти назовні і морди цеглиною — на друзів людини не тягнуть, погодьтеся. А я вичитав — був же зашибезний засіб. Ну, небагатьом доступний — так раніше забобони різні заважали, те-се. Ну й умови: це ж зараз мандрагору можна у промислових масштабах вирощувати, якщо, звісно, постаратися, умови створити… — Він почухав перенісся, зазирнув у зошит. — Ну от, а якщо є мандрагора, решту, в принципі, дістати не проблема. Магніт, сірка, сік білої верби… сім’яна… — (тут він люто почервонів і продовжував скоромовкою), — гм… сім’яна рідина, сульфат заліза, порошок сонячного каменю… нічого аж такого, словом. А зате на виході — реальна людинка, жива і розумна, і її можна навчати, а годувати особливо й не треба, і допомога у хазяйстві, наприклад, чи на промисловості, у тих-таки шахтах, та в інших ситуаціях, коли звичайним людям ніяк не…

Клаус Вухастий із задніх рядів вкрадливим театральним шепотом висловив легке зацікавлення тим, чи відтворював уже Артурчик такий-от дослід і, зокрема, як йому вдалося добути згадану вище рідину. Задні парти порохкували, передні подумки кляли Вухастого й намагалися втримати серйозний вираз обличчя.

— Все це не настільки смішно, як вам здається, — незворушно зауважив Штоц. — По-перше, Артур має рацію: гомункулусів справді створювали, для найрізноманітніших потреб. По-друге, це було пов’язано з певними ризиками. Не вдаватимусь у подробиці, тут не час і не місце, але от вам приклад. У твоєму переліку не вистачає ще однієї компоненти, а без неї результат не буде довготривалим.

— Я читав! — Схоже, цього разу Артурчик спромігся здивувати навіть Штоца. — П’ять крапель драконової крові, так?

— Точно. Саме тому гомункулуси — справжні, розумні, — з’являлися тільки раз на кілька десятиліть. Іноді з ними плутали… — Тут уже Штоц затнувся, спохмурнів, змахнув рукою: — Втім, несуттєво. Ну то що, як на мене, ти чудово впорався, сідай. Чесно зароблене «відмінно». Хто наступний?