Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Ми чекаємо на гостей?

— Гостей? — Еліза визирнула у передпокій. — А, ні, це я до Дня пам’яті. Та й взагалі, про запас. Не завадить.

Ну і де логіка, втомлено подумала Марта. Якщо хочеш поїхати звідси, навіщо влаштовувати вдома склад. А якщо від самого початку ти розуміла, що я не піддамся, — на хріна було повітря стрясати, до чого все це лицемірство?

— Можна запитання? — сказала вона, повернувшись до кімнати.

— Звісно!

— Ви із Бударою — типу все?

Спитала й тут-таки сама на себе розлютилася, запитання прозвучало настільки по-дитячому, тьху, дурепа нечесана.

— Ні, — перебила вона Елізу, — ні, вибач, я взагалі не про те. Просто скажи — навіщо ти лишилася? Могла ж піти — коли все відкрилося чи навіть раніше, коли батько повернувся. Будара ж тебе наче кохає.

Еліза стиснула щелепи — ну все, вирішила Марта, зараз мені мало не буде, і по заслузі — бо нема чого. Тебе б хто, бовдурко, про таке спитав — ти б як відреагувала?

— Не «наче», — тихо сказала Еліза. — Ти не розумієш… — Вона перервала сама себе, скривилася, наче від пронизливого зубного болю. Знову клацнула запальничкою. — Слухай, я не те хотіла… Будара — він хороша людина, зрозумій, будь ласка. І не його провина, що так усе склалося. Я сама, певно, винна. Не гадала, що для нього це буде настільки серйозно. І потім усе ускладнилося, коли повернувся твій батько.

— Авжеж, — хмикнула Марта. — «Ускладнилося». Авжеж.

— Знаєш, — різко сказала Еліза, — я завжди хотіла, щоб у мене була донька. Зовсім інша. Анітрохи на тебе не схожа. — Вона затягнулася, похитала головою і повторила, повільно, роздільно: — Абсолютно. Нічим. На тебе. Не схожа. Розумієш? Я ніяк не могла до тебе призвичаїтися, але я кохала твого батька і тому змушувала себе…

— «Кохала».

— Кохала, — спокійно відповіла мачуха. — Так буває. Ти потім зрозумієш. І буває так, що ти терпиш пасербицю… до певного моменту. А потім раптом виявляється, що вже просто не сприймаєш її.

Вона струсила попіл, затягнулася, мружачи очі.

— Не сприймаєш як пасербицю. Що вона для тебе — наче рідна. Хоч би скільки бунтувала, форкала на тебе, хай би що казала.

Ох, подумала Марта. Ох.

А більше нічого путнього їй на думку й не спадало.

— Дякую, — видушила вона з себе нарешті. — Я… е-е-е…

Еліза гірко посміхнулася й махнула рукою:

— Не суттєво, не бери в голову. Вечір несподіваних відвертостей, буває. Якщо ти не проти — суто між нами.

Марта кивнула. Мачуха підвелася і, загасивши сигарету, взяла вазочку.

— Піду до себе, почитаю. Добраніч, Марто.

— Добраніч… — сказала вона. І додала, несподівано для самої себе: — А щодо переїзду… — (Мачуха здивовано обернулася). — Я поміркую. Чесно. Я поміркую, Елізо.

Увечері пішли до кінотеатру. Взяли квитки, рушили крізь півтемну залу; коли пробиралися до своїх місць, перед ними вставали, пропускали. Ніхто й слова не сказав, хоча фільм уже почався.

Кіно їм не те щоби не сподобалося — просто не зачепило. Всі ці сюртуки та шпаги ще хай би, але коли пішли батальні сцени, ну що це таке, сказав бородань, у них же ж морди пещені і — ти поглянь — руки наче в грьобаних піаністів.

Високий нічого не відповів. Хтось інший вирішив би, що він спить, але високий, звісно, не спав. На них шикнули з задніх рядів, бородань хотів був обернутися, але високий притримав його за руку.

Єдине, що їм сподобалося, — пісня на титрах, але дослухати її не дали: механік чи хто там увімкнув світло, народ рушив до виходу…

Вже на вулиці почалася якась дивна товкотнеча, вони поглянули туди, високий стенув плечима й закурив, бородань позіхнув, потер потилицю. Для них ті, що билися, були звичайнісінькими підлітками, не поділили щось, нормально, самі розберуться.

Але Марта — Марта, що спала, — впізнала Чепуруна. І щойно це сталося, вона якимсь чином спромоглася «відклеїтися» від двох чужинців у камуфляжі: от секунду тому ще прямувала за ними, наче прив’язана до одного з нараменників повітряна кулька, а зараз полетіла геть.

І лише тоді зрозуміла, що, власне, «зараз» ніяке не «зараз», а «три дні тому». Що ці двоє приїхали до міста ще в суботу зранку. І що те, про що не хотіли розповідати ані Ніка, ані Чепурун, відбувається просто в неї перед очима. І виглядає доволі невинно. Тобто для Ніки з Беном невинно: сперечалися, дедалі сильніше розмахуючи руками, двоє інших хлопців. Одного — худого, із короткою зачіскою та широкими плечима — намагалася зупинити дівчина, іншого — в чорно-білій шкуратянці з дивним значком — під’юджували приятелі.