Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Марто, їм не потрібно буде брати штурмом паркан, — сказав Бен. Говорив він повільно, наче звертався до трирічної дитини. — І собак знешкоджувати не доведеться. На фіга, якщо є ти і твоя мачуха?

— Я навіть не про те, — відмахнувся Стеф. — Це все дрібниці. У мене поки що, знаєш, у під’їзді гаром не тхне, переважно — котячою сечею. Ну й наші законослухняні громадяни просто так на жінок та дівчат навряд чи нападатимуть. У крайньому разі спробують залякати.

— Ха! А ти спитай її про повідець!

Довелося діставати й показувати. Стефан-Миколай, утім, не перейнявся.

— Повідець то й повідець. Може, натякали, а може, в когось дитинство в дупі грає. Я про інше, зрозумійте ви нарешті! Той перший сон, про площу, — Марто, ти десь колись читала про щось таке? А ти, Чепуруне? А може, чули? Ну от щоб у розмові випадковій — типу, так і так, наші доблесні «відряджені» повертаються з-за річки не завжди цілими і навіть не завжди живими. Тільки, мовляв, це страшенно секретна таємниця, просто державного значення, нікому розповідати не можна. Чули? А про те, що голова нашої благословенної держави, пан Кіновар, хай славиться ім’я його на віки вічні, — знає про все це? Що все це, власне, відбувається з його відома та згоди? Що пан Кіновар особисто робить неможливе й повертає мертвих до життя… чи, точніше, — нежиття, але це вже, звісно, деталі.

Він замовк — й ані Бен, ані Марта не сказали жодного слова. Було чути, як за гаражами про щось сваряться пані Брюкнер із пані Кюхнау, і дядечко Костас намагається їх розвести, та радше тільки розпалює. Десь каркали ворони. Поверхом вище з розкритої кватирки диктор повідомляв місту й світові останні незавидні новини із тридев’ятих королівств.

— Знаєш, що я зробив, коли збагнув усе це? — Стеф невесело посміхнувся. — Я стер до бісової матері акаунт, з якого заходив на форуми до тих трьох.

Ніхто не захотів уточнити, про яких трьох ідеться.

— Блін, — сказав Чепурун, — я взагалі-то про цей сон із площею був не в курсі.

— Ну вибач. Якщо хочеш, іще не пізно встати й вийти. І зробимо вигляд, що розмови не було.

Чепурун видав губами непристойний звук і демонстративно схрестив руки на грудях:

— Дати б тобі по пиці за безпідставні підозри, що межують із образою. Та на перший раз пробачаю.

Стеф коротко кивнув, мовляв, прийнято до відома.

— Словом, я прикинув і вирішив: все не так погано. Ці троє не з балакунів, особисте листування я делітнув разом із акаунтом, кеш почистив, про існування одне одного вони не знають. І якщо твій батько не примудриться показати людям щось настільки ж небезпечне, може, й пронесе. Та краще б не ризикувати. Це ж навіть не компетенція єгерів, Марто. Якщо про сни дізнаються ті, хто дбає, аби деякі таємниці так і лишалися таємницями… — Він кивнув на повідець: — Сумніваюся, що вони розмінюватимуться на дрібнички типу цієї.

— Ну файно, нє. — Чепурун знову зіскочив зі столу і цього разу таки перекинув чайник. Марта мовчки вказала йому на куток, де лежала ганчірка. — А конструктив, — уточнив він, промокуючи калюжу, — конструктив у чому? Пропонуєш піти на кладовище й попросити: пане Баумгертнер, припиніть розкидатися снами державного значення, бо ж постраждають невинні люди?

— Звучить обнадійливо, та навряд чи це від нього залежить — так, Марто?

Марта підвелася, налила нову порцію і знову ввімкнула чайник.

— Не знаю, — сказала, — від чого це залежить. Але спробую з’ясувати.

Якщо, звісно, батько ввімкне мобільний. Або — тоді вже завтра, заїхати до нього після Інкуба-тора…

От чорт, здогадалася вона, якщо Інкубатор — виходить, знову Штоц. А він залізно вимагав: заявитися із батьком у понеділок чи вівторок, не пізніше. Сьогодні при хлопцях відморозився, «коли буде зручно, хай приходить», еге ж, але при цьому — «краще би не затягувати». І поквапився, зауважте, до Будари.

І що робити?! Із ким порадитися? У Віктора своїх проблем вистачає. Втягувати Стефа із Беном ще в цю історію? Поговорити відверто з Елізою?

Гаразд, вирішила вона, ранок вечора мудріший. Вигадаю щось, збрешу. Чи таки сходимо; зрештою, велика справа — навідатися до Штоца! Не з’їсть же він нас.

Додому вона прийшла пізно: поки навели лад, поки обговорили ще раз план дій. Власне, плану як такого не було, «тримати ніс за вітром і не підставлятися» планом не назвеш. А, так, і щодня обмінюватися новинами — це якщо будуть новини.

Марті дуже кортіло спитати у лицарів, чи не чули вони щось про «Драконових Сиріт», — та стрималася. Справа була не в обіцянці Штоцу, він-бо просив перетерпіти два дні — ну то два дні минуло. Просто — як поясниш, навіщо тобі все це потрібно? «Тобі що, Марто, решти проблем не вистачає?» Не вдаватися ж у нюанси щодо Віктора і його досліджень.