Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Читав я цю статтю. — Стеф підвівся з крісла й почав крокувати туди-сюди вздовж дальньої стінки гаража. — Твої журики писали про те, що іноді двом-трьом людям, які живуть поряд, сниться один і той самий сон. Зазвичай про минуле. І зазвичай поряд із цими людьми живе той, хто повернувся з-за річки. Залежність цілком очевидна. Гадаю, тому їх і почали відселяти у склепи — задля безпеки, причому не тільки безпеки сусідів… — Він помовчав. — Про що журики не написали, то це про те, що іноді такі сни стають надто реалістичними.

Бомби, подумала Марта. Відірвані голови, велетенські їжаки. І все інше, що я навіть не хочу собі уявляти.

— Здогадуєшся, про що я? — тихо спитав Стеф.

— Гадки не маю.

— Ми із Чепуруном не те що в одному будинку — навіть в одному мікрорайоні не живемо. І ті, кого я знайшов на форумах, теж. Та всі вони — всі ми — бачили кілька однакових снів. Знаєш, що їх об’єднувало?

— Я їй казав, — зауважив Чепурун. — Даремна справа, Стефе. Занедбаний випадок. Підсудна все заперечує. Рішуче відстоює свою єресь.

— Скількох ти знайшов? — спитала Марта.

— Перший сон — той, який про площу і ноші з тілами, — бачили троє. Другий — шестеро. Останній, про чужинців у камуфляжі, — десятеро. Із тобою буде одинадцять. І, Марто, не факт, що всі, хто бачив ці сни, сидять на форумах. — Він знову почухав шрам. — Флейту теж не всі з них запам’ятали. Та це не суттєво. Рано чи пізно двоє або троє порівняють свої спогади. А ще хтось пов’яже їх із твоїм батьком.

— То що? — знизала вона плечима.

Чим, подумала, цей хтось зможе йому зашкодити? Чим узагалі можна зашкодити тому, хто вже мертвий?

— От як із нею розмовляти! — Чепурун зістрибнув з краю столу, ледве не перекинувши чайник. — Я вже намагався, Стефе. Дурна справа!

— Чотирнадцятого вересня, — незворушно повідомив той, дивлячись у свій смартфон і гортаючи нотатки пальцем, — такий собі пан Хаарер був знайдений неподалік від аптеки «Щодобовий ескулап». У кишені мав снодійне, солідна порція, цілих два слоїчки. Судячи з чека, який знайшли поряд зі слоїчками, купив він їх в одинадцять тридцять три ночі. Чергова продавчиня впізнала вбитого за фото. А інші підтвердили, що він і раніше до них приходив. Плюс-мінус у той самий час. Завжди за снодійним. Часто був напідпитку, та поводився вкрай коректно.

— Збирався наковтатися пігулок, але духу не вистачило?

— Ні, Марто. В сенсі — може, і збирався, та навряд чи пігулки призводять до таких побічних ефектів, як рвана рана на потилиці. Слідчі вирішили, він із кимось побився — і падаючи, вдарився об край урни.

— Грабіжники напали? — припустив Чепурун. Він цапнув з коробки печиво й енергійно запрацював щелепою.

— Грабіжники, які нічого не взяли: ані гаманця, ані годинник, навіть дорогий складаний ніж залишили?

Марта похитала головою:

— Вибач, не встигаю за ходом твоїх думок. До чого хилиш взагалі?

— Цей Хаарер, — провадив далі Стеф, — повернувся до міста в тій самій фурі, в якій приїхав твій батько. До цього, за словами рідної сестри, був у тривалому відрядженні. Гадаю, всі ми розуміємо, в якому й де саме. Це все потрапило до газет, хтось не догледів, хоча потім на сайтах стаття щезла, я випадково натрапив у кеші і встиг зберегти. Вбивцю досі не знайшли, та от — цікаві подробиці. Кілька сусідів напередодні його смерті приходили до пана Хаарера з дивними претензіями. Ніхто з них не спромігся дохідливо пояснити, в чому полягали ці претензії. На допитах відбувалися загальними словами: голосно вмикав телик вночі, все таке. І цими ж днями двірничка скаржилася, що зранку на сходинковому майданчику другого поверху знаходила жмутки степової трави, кавалки висохлої чорної землі, якесь листя, уламки гілля — наче розкидані в результаті потужного вибуху. І ще там пахло дивно.

— Пороховим гаром, — здогадалася Марта.

Стеф приклацнув пальцями:

— Бінго!

— Скільки ж часу ти вбив на те, щоб усе це розкопати?

— Не повіриш, Чепуруне: години три. Навіть з дому не виходив — на дворі, якщо ти зауважив, час високих технологій.

— Гаразд, — сказала Марта. — Припустимо, станеться так, що двоє чи троє зіставлять одне з іншим і зрозуміють: їхні сни пов’язані з моїм батьком. Ти ж позавчора був на кладовищі, сам усе бачив. Гіппель обгородив його височенним парканом і якось спромігся роздобути трьох кресальних собак. Який бовдур ломонеться туди, щоби помститися батькові?

Стефан-Миколай впав у крісло і звів руки:

— Здаюся! Чепуруне, ти мав рацію. Цю стіну нічим не пробити.