Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Так-так, її власний батько теж дбав про неї, чимось жертвував заради Марти, віддавав їй краще — та суть не в тому. Він любив її, любив по-справжньому. Може, не часто говорив про це. Може, бував вдома не так часто, як їй хотілося би. Але це все зараз значення не мало.

Та чого вже там — ніколи не мало.

Тому Марта не збиралася здаватись. Вона не відвернеться від нього, зробить усе, щоби знайти ліки… адже якщо можна зробити так, щоб мертвий ходив, посміхався, говорив, — значить, має бути спосіб, який дозволить його оживити по-справжньому. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер.

Зрештою, думала вона, все завжди зводиться до одного. До ціни питання, чи не так? То хай, Марта заплатить цю ціну, — хоч би якою вона виявилася. Заплатить без заперечень, не торгуючись.

Це рішення далося їй легко, не було тут про що думати, не було над чим розмірковувати.

Легко робити непрості речі: підтримувати того, хто здатен віднайти вакцину (раптом вона допоможе батькові?), читати старий фоліант, подарований Чепуруном (раптом там є потрібний рецепт?..).

Набагато складніше робити щось по-справжньому просте. Наприклад, розмовляти з батьком після всього, що він про себе розповів.

Кожного дня вона запитувала в себе одне й те саме: що тебе більше лякає? Те, що він мертвий, — чи те, що там, за рікою, стріляв по співвітчизниках твоїх бабусі й мами?

Відповіді Марта досі не знала.

— У нас мало часу. — Батько сидів і уважно дивився на неї із затінку. Марта шкірою відчувала його погляд. — От-от буде восьма, тобі доведеться йти. Я викличу таксі.

— Гадаєш, я сама не здатна дійти додому?

Вийшло різкувато, але він зробив вигляд, що не помітив.

— Краще не ходити самій. Мені здавалося, ти знаєш. — Він підняв руку, подивився на браслет із годинником. Після війни… першої, виправила себе Марта, після першої своєї війни батько відмовився від електронного годинника, купив собі на барахолці старий командирський і носив, не знімаючи навіть перед сном.

— Ходімо, — сказав він, підвівшись, — я проведу тебе, а то охорона не випустить.

— І що вони мені зроблять? Спустять собак?

Батько вже стояв біля входу до склепу — того самого, де вони бачилися останнього разу. Колись, певно, склеп мав величний вигляд: портик із оповитими плющем колонами, скорботна маска на фронтоні, мармурові сходи. Але тепер плющ було зірвано, на колонах проступали різнокольорові графіті — наче наколки на руці в баті Губатого Марка. Мармурову плиту виломали і кинули тут-таки, збоку, а замість неї вмонтували ґрати, досі не пофарбовані. Батько взявся за ці ґрати, відчинив — і клацнув вимикачем, що звисав зі стелі на тонкому гумовому шнурку, наче павук на павутинці. На хвилинку Марта побачила вузьке приміщення, вздовж стін стояли на полицях у три поверхи саркофаги, але замість одного лежав матрац, зверху було накинуто ковдру без підковдри, поряд на табуретці — книжка, загорнута в пожовклу газету, і змієшиїй глечик.

Батько поклав футляр із флейтою на ковдру, знову клацнув вимикачем і прикрив за собою ґрати.

— Собаки, звісно, тебе не чіпатимуть, — сказав він. — Собаки в нас розумні. А охорона дурна та на нервах.

— Ох, камон! У місті — згодна, неспокійно, і всі ці випадки із нападами… але тут їм чого боятися! Власного хропака?

— Ти хотіла про щось поговорити, — нагадав він і рушив у бік алейки, геть від склепу. Що лишалося Марті? Не стовбичити ж посеред ділянки, склавши руки на грудях.

Ну і потім — це був дуже довгий день: спершу пан Хаустхоффер, потім все те, що коїлося на площі, і Штоц, і завод добрив… вона просто до біса стомилася. Ані сперечатися із батьком, ані щось йому доводити Марта не хотіла.

Штоц, нагадала вона собі. Я тут через Штоца.

— З тобою хочуть зустрітися.

Батько обернувся і, мабуть, уперше відтоді, як він приїхав — ні, відтоді, як його привезли сюди в розтриклятій фурі ! — Марта побачила подив на його обличчі.

— Це хто? І навіщо?

— Наш класний. Може, пам’ятаєш — пан Штоц.

— Марто, — сказав він спокійно, — я мертвий, але ж не недоумок. Звісно, я пам’ятаю вашого улюбленого пана Штоца. Ти ж сама мені всі вуха про нього протуркала.

— То підемо до нього в понеділок-вівторок? Після уроків?

— Хіба ближче до вечора. Десь після шостої, але так, щоб до восьмої повернутися. — Батько поляскав себе по кишенях, додав недбало: — Чи нехай до мене навідається, до закриття, ясна річ. Слухай, я, здається, забув мобільний на ліжку, — він змахнув рукою назад, у бік склепу. — Можемо викликати таксі з твого?