Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Марта пригадала чутки, які ходили по місту останні кілька тижнів. Статтю про дивні сни, яку поставили в минуле число журики. І те, що вона бачила сама: неясні тіні у підворіттях, сліди на землі, невиразні звуки у нічних дворах. Згадала про побитого Луку.

— От навіщо, — сказала вона, — всі ці склепи. Ремонт, ґрати, новий охоронець із кресальними собаками. Вони не кладовище охороняють, так?

— Звісно ж, не кладовище. Якщо комусь спаде на думку навідатися сюди після восьмої, це на його власний розсуд. Ані Гіппель, ані міська влада не витрачали б кошти на те, щоб урятувати життя двох-трьох самовпевнених дурників. Взагалі, — додав батько, — якби не Гіппель, усе закінчилося б набагато гірше. Якби він вчасно не здогадався, не почав сперечатися із мером, не вклався би в огорожу, не домовився з єгерями… я не знаю, що зараз було б із Ортинськом. Вони ж збиралися звозити сюди всіх: і місцевих, і тих, хто з інших міст, — просто тому, що ми поряд із кордоном. Всіх, хто, як я, побував у Кіноварі. Але ті начебто-сни, які бачу я і подібні до мене… від них мало шкоди. А як би вони вчинили із живими, коли зметикували би, через кого на вулицях вночі відбувається те, що відбувається?

— Та камон, — сказала Марта бадьорим голосом. — Це вже жахливчики чистої води, у дусі того, про що старі на лавочках пліткують. Що б вони зробили? Ну, зобов’язали б приймати снодійне, щоб без сновидінь, напевно ж є такі пігулки. Чи зобов’язали б родичів учасно будити.

Батько кивнув, наче погоджуючись. До виходу було вже рукою подати, Марта бачила будиночок сторожа і трьох кресальних собак біля брами. Собаки лежали нерухомо, наче кам’яні статуї, тільки тремтіли вивалені з пащек язики.

— Ти не пам’ятаєш, — сказав батько, — але ще до того, як почали працювати фабрики добрив, багато міст страждали від нашестя бродячих псів. Боротися із ними, взагалі-то, можна було двома способами. Стерилізувати чи відстрілювати. Здогадуєшся, який спосіб завжди обирала влада в будь-якому місті? І знаєш, чому?

Марта мовчала.

— Якщо можна зробити щось із меншими зусиллями й витратами, ніхто не обиратиме складніший шлях. Принаймні без серйозних для того причин. Розумієш?

Не вірю, хотіла сказати Марта. Собаки — це собаки, а люди — люди. Ніхто б не чинив такого!..

Але це був поганий аргумент. Огидний. Тому що собаки беззахисніші за людей. Тому що приймати такі правила гри, погоджуватися на таке порівняння — вже сам по собі негідний, ганебний крок.

Замість цього вона спитала:

— А ти? Хай там уже інші, мертві й не дуже, — ясно, чому вони тут. Але ти не повинен. У тебе є дім. Зрештою, що ти можеш зробити супроти відірваних голів, супроти бомб та велетенських їжаків?..

Він не відповів. Просто махнув рукою собакам, щоб пропустили, — і всі троє підвелися, мовчки відійшли вбік. Батько зняв з пояса ключ, повернув у замку.

— І все-таки, — не здавалася Марта. — Ти один — що ти можеш?!

Він, здається, хотів був відповісти, але саме зараз — вчасно, чого вже там! — по той бік брами з’явився Стефан-Миколай. Стеф привітався, батько відповів йому коротким кивком, потім розвернувся до Марти.

— Якщо, — сказав, — це так важливо, гаразд. Я зателефоную і домовимося, сходимо до твого Штоца. Обіцяю.

Перш ніж вона встигла сказати хоч слово, він уже клацнув замком, розвернувся і попростував алейкою назад, до своїх проклятущих склепів, до людей, що спали у них, живі та мертві, й до того, що приходило у цей світ із їхніх снів. Собаки цього разу побігли слідом за батьком.

Наче, подумала вона, щось почули чи відчули.

— Вибач, що спізнився, — кашлянув Стеф. — Скоро чемпіонат, обговорювали, хто поїде.

— Та не страшно, — відповіла Марта. — Все ок. Ми тут поспілкувалися поки. А то, знаєш, сто років по-людськи не розмовляли.

Куди йде нормальна старшокласниця в неділю зранку? До подружок. До репетитора. На які-небудь танці-гітару-малювання. В ідеалі — взагалі нікуди не йде, а відсипається за весь навчальний тиждень.

Авжеж, розкатала губу, подумала Марта. День такий сонячний, і взагалі, немає в тебе часу на сон. Втомилася вчора? То сьогодні он відпочинеш, із книжкою.

Місто з вікна маршрутки здавалося сонним і благосним. Наче не було тієї вистави на Трьох Голів, і прямої її трансляції по місцевому каналу теж не було. Життя тривало, все за заведеним порядком. І не існувало причин, з яких достойні, законослухняні мешканці Ортинська мали б тривожитися, — от просто жоднісінької.