Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Та не потрібно жодного таксі, мене Стеф проведе! Чому ти ніколи не слухаєш!.. — Вона розізлилася на саму себе за цей вибух, але й не думала збавляти оберти; зрештою, якого дідька! — То хоч себе послухай! Це настільки важливо — те, чим ти тут займаєшся?! Настільки, щоб пропонувати моєму класному керівникові прийти до тебе на кладовище?! От просто так: батько не може залишити без нагляду склепи, тому, будь ласка, ви вже, пане Штоц, знайдіть час, краще за все з шостої до восьмої.

Її аж трусило від злості. Ну як, як можна бути таким… таким!..

— Ти не розумієш, — сказав він з тією ж таки незворушністю, що просто доводила її до сказу. Ну от якби він говорив про погоду: дивись-но, дощ почався. Батько знову поглянув на годинник, махнув їй рукою: — Ходім, я поясню.

Та що, хотіла вона крикнути, що ти можеш пояснити, що ти взагалі знаєш, сидячи тут, серед чужих могил?!

Він ішов, навіть не озираючись, і тоді Марта розвернулася і рушила до розтриклятого виходу, гори воно все таким-то полум’ям, хай йому грець і пипець. Вона крокувала по центру алейки, рівної та прибраної завдяки робітникам, які, до слова, таки згорнули все і звалили на фіг. Ну, і їй час, почешемо язикам іншим разом, тату!

Марта здійняла підборіддя якомога вище, оце ж уже напевно тепер обернувся й дивиться — то нехай бачить, що це не відступ, не втеча, ні!

Щоправда, їй самій дико хотілося озирнутися, але цього вона б нізащо не зробила, хоч ріж, хоч стріляй!

Хіба що краєчком ока поглянути. Отак повернути голову…

Рух вона помітила в останню мить. Звідкись з боку перебудованих склепів до неї котилося щось невеличке, розміром із футбольний м’яч чи повітряна кулька. Хоча кульки, подумала вона, не котяться ж, вони літають.

М’яч тим часом почав рухатися швидше і — Марта ладна була заприсягтися! — цілеспрямованіше. Він мчав до неї, підскакуючи на плитах, огинаючи ніжки дерев’яних лавочок, огорожі, стовбури дерев. Миготіли в світлі найближчого ліхтаря плями: чорні й брудно-білі, — і миготів дивний розпоротий шов, який ставав дедалі довшим, дедалі ширшим.

Хтось ухопив її за плечі — пальці були холодні, Марта відчула це навіть крізь тканину.

— Прожогом туди. — Батько штовхнув її убік, просто до чиєїсь могили, обгородженої частими, високими ґратами. — Лізь поверху, дверцята там на замку.

Сам висмикнув з-за пазухи невеличкий видовжений предмет на ланцюжку… чомусь їй здалося — засушену фалангу пальця, хоча, звісно, це був свисток — і батько дунув у нього кілька разів, але даремно, замість трелі почувся хрипкий, тужливий звук, і не зі свистка, з батькових грудей.

Тоді він озирнувся на неї:

— Ну ж бо, чого стоїш — хутко! — І сам помчав, просто назустріч м’ячу.

Вона стояла. Просто не могла рушити з місця, все це нагадувало безглуздий сон, коли знаєш, що в темній кімнаті на тебе чатують клоуни із щурячими зубами чи хижа люстра, — та все одно заходиш.

Раптом вона почула музику — щось типу класики, розмірене, плавне, заколисуюче. Спершу подумала: радіоприймач у будиночку сторожа, — та ні, джерел було кілька, одне — зовсім неподалік від Марти.

Вона підвела голову й побачила на стовпі, просто під ліхтарним ковпаком, воронку гучномовця. Причепили її туди зовсім недавно і зробили це недбало; глянцеві, жирні дроти тягнулися в усі боки, наче коріння рослини-паразита.

М’яч тим часом застрибнув на мармурову плиту і завмер — наче разом із Мартою прислухався до симфонії. Потім почав хитатися з боку на бік, ворушачи краями розпоротого шва, нарешті — завертівся проти годинникової стрілки, дедалі швидше, і батько, опинившись на півшляху до нього, відсахнувся й позадкував, а потім прожогом кинувся до широкої стели із чиїмось носатим, підбородистим профілем.

Не встиг.

Рвана рана на заокруглому боці розійшлася, краї вивернулися, наче губи, — і назовні злетів строкатий розсип чогось дрібного, шурхотливого.

Марта дивилася й не вірила власним очам.

У жовтому світлі ліхтаря, посеред могил, танцювали тисячі сяючих часточок. Конфетті. Нескінченний дощ із конфетті.

Батько стояв спантеличений, прикриваючи ліктем обличчя, потім зморгнув, і шматочки фольги, що осіли в нього на віях, посипалися просто під ноги.

Марта розреготалася, він безпорадно обернувся, провів п’ятернею по волоссю, махнув рукою і пішов геть від м’яча, який і далі вистрілював у повітря порцію за порцією. А з динаміків знай лунала собі симфонія, що обіцяла незабаром зиму, і свята, новорічні ялинки, сніг, подарунки, нове життя…