Владимир Аренев - Дитя песиголовців

— Не можна було просто попросити? Сказати: так і так, Марто, мені потрібна твоя допомога.

Чоловік у неї за спиною засміявся.

Отже, подумала вона, не боїться, що нас можуть почути. Це паскудно.

— Ти досі не зрозуміла, про що йдеться, так? Цікаво, хто і з якого дива назвав тебе Відьмою? Ти ж нічого не відчула! За весь цей час — жодного разу! Ти і зараз просто затягуєш час. Гадаєш, я вб’ю тебе, як убив цього вашого вахтера?

— Його звали пан Цешлінський — і ти це знав! Він заступився за тебе, а ти…

— А я його вирубив, — спокійно сказав Яромир. — Прийде до тями і буде живий-здоровий. Якщо ти не намагатимешся мені завадити і я встигну з усім закінчити.

Не панікуй, сказала собі Марта, очі він тобі закрив — і що з того? Хіба тобі це завадило у роздягальні, коли ти шукала пакунок з кістками? Чи в бібліотеці, коли намагалася вирахувати потрібну книжку?

Розслабся, зосередься. Він явно вимагатиме певного часу. Отже — маєш шанс.

— Як благородно з твого боку, — сказала вона. — Бачу, Ніка в тобі не помилилася: ти справжній лицар. Цікаво тільки, як щодо Штоца? Він теж прийде до тями і буде живий-здоровий? Чи в його випадку ти не встиг з усім закінчити? І довелося… як ти це називаєш? — форсувати події ?

Він засміявся, легко і весело. Марта гадала, що нічого вже не змусить її боятися більше, але зараз, коли почула цей сміх, — зрозуміла, що от тепер налякана по-справжньому.

— Ти навіть не уявляєш, у що влізла, Баумгертнер. Штоц допомагав мені.

Не слухай його, казала собі Марта, не слухай, не слухай! Зосередься на погляді. Давай, розберися для початку, де ви.

Вона сильно замружила повіки, потім розслабила. Крізь пов’язку пробивалося біле, мертвенне світло.

До якого примішувався інший відтінок — ядучо-зелений, із карміновими прожилками.

Кістки, згадала Марта. Навіщо йому пакет із порошком із драконових кісток? Думай, це важливо! Це — ключ до всього!

— Штоц урятував мене, — сказав Яромир. — Більше того — він зрозумів мене! Єдиний тут — зрозумів, хто я такий і чого хочу. Потім він пояснював, що помітив мене ще на площі. Тоді — під час знущання над нашими воїнами.

— То ти!.. — здогадалася Марта. — Ти прийшов з того боку лісу, з-за ріки! Щоб урятувати їх?

— Щоб звільнити, — уточнив Яромир. — А потім помститися — за них і за всіх, кого ви знищили.

Думай, казала вона собі, думай: на що пускають порошок? Трунок для щурів? Він збирається кинути його до міської каналізації? Розпилити над містом? Але навіщо він приніс його до школи? Якось протягнув крізь рамку, не засвітився… І чому саме сьогодні?

— Це так логічно, — зауважила вона. — Так по-чоловічому. Кому ти зібрався мститися? Пану Цешлінському? Молодшоклашкам? Мені? Бену? Ніці? Так, звісно, це ми були там, у вас, за рікою — хто ж іще!

— Ви не були, — сказав він із посмішкою. — Але ти носиш ці сережки. Чи, може, тебе змусили їх вдягнути? І живеш ти на гроші, які твій батько заробив за те, що стріляв по наших будинках. А ти ж — покручка. Ти наполовину наша. І що? Що ти відчувала, коли там, на площі, їх перетворювали на тварин? Ти хоч розумієш, що саме ви, упирі, з усіма нами робите — і там, і тут?! Розумієш?!

Він підійшов і зірвав з неї пов’язку — і Марті перехопило подих від полегшення й подиву. Це був спортзал, опечатаний після пожежі спортзал, от звідки взявся запах гару!..

Вона сиділа на матах, прив’язана до одного зі стовпчиків, на яких розтягували волейбольну сітку. Руки перехоплені за спиною — і намертво, хрін розв’яжеш. Ноги теж, на кісточках.

Яромир стояв над нею і розглядав із презирливою цікавістю, наче чудернацьку тваринку.

— Скажи, Баумгертнер, ти колись бачила тих, кого засвистало Солов’їною піснею ? Впізнати їх нереально: заростають шерстю з ніг до голови, обличчя не розгледіти. І шерсть не зріжеш, навіть у мертвих вона продовжує рости. Через це й помирають — шерсть забиває горлянку й ніздрі, вростає в очі… Люди просто задихаються. Якщо раніше не божеволіють від болю. Вони ж намагаються вирвати її, цю шерсть, а нігті в них стають довгими й гострими — по суті, перетворюються на пазурі… — Він посміхнувся: — Це дуже зручно. Уявляєш: були люди, а стали потвори, виродки. Таких не шкода. З такими можна робити що завгодно.

— Не розумію, до чого тут…

— А ще бувають фаряонки, — перебив він її. — Їх ваші засівають просто в річки, з гвинтокрилів. Більшість гине ще личинками, але ті, що виживають, рано чи пізно пробираються до міст і гніздяться в каналізації. Обирають найзручніше місце — таке, щоб голос по трубах розходився якнайкраще — і починають заманювати. Обіцяють славу, багатство, велич — і не тобі одному, а твоїм друзям, родичам, всім своїм . Взамін вимагають дещицю, дрібничку: пролити кров когось із чужих . Зауваж — навіть вбивати не потрібно, просто пустити кров. А знаєш, що найкумедніше? Чомусь ніхто на цю деталь уваги не звертає, зазвичай саме вбивають. Я бачив одну таку, наші врешті-решт знайшли її гніздо, довелося розбирати бруківку й випилювати шматок труби. Та потвора була схожа на спрута: відростила мацаки, протягнула в кожен із тунелів, щоб зручніше було жерти підношення. Тільки мацаки в неї закінчувалися не крючками чи ссальцями — маленькими одноокими головами.