Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Марті не спало на думку нічого розумнішого за запитання:

— А навіщо тоді треба було заморочуватися й приносити порошок у пакеті? Ну — можна ж було взяти тут…

— Не можна. В мене суміш у потрібній пропорції: крім кісток, чорний порох, перетерті нутрощі василіска, сльози сирен, сушені мізки фаряонок, жало мантикора. Простіше було принести напередодні й прив’язати до пожежної драбини. Ваші пацани, якщо навіть і курять, туди ніколи не зазирають, я ж придивлявся, поки чекав на Ніку… Ну, це вже зайві подробиці, зараз вони не мають значення. То що, Баумгертнер, угода? Думай швидше, — він поглянув на екран мобільного, — за двадцять сім хвилин вистава закінчується.

— І що далі? — спитала Марта. Голова була порожня, отупіла. Пальці правої руки — там, де вона притисла їх стегном, — боліли.

Давай, казала вона собі, давай, давай, ввімкни вже мізки! Як бути? Як тепер бути? Час спливає, і ти не знаєш, коли…

— Далі — після того, як я відтягну вахтера, щоб не постраждав, і виведу тебе, у мене є два варіанти. Повернутися за лаштунки, лягти в домовину, у відповідну мить вийти з неї за командою Оповідача. Потім — вибух. Я допоможу Ніці повернутися додому, ні про який день народження, само собою, не йтиметься, перенесемо на завтра. Та завтра я скажу, що захворів, а післязавтра вже не відповім на дзвінок, оскільки буду за рікою. Або — я вийду з домовини, повернуся в залу, буде вибух, але я ще затримаюся на кілька днів. І — так, на випадок, якщо ти захочеш сьогодні скоїти якусь героїчну дурість, у мене буде граната, пам’ятай про це.

— Навіщо тобі повертатися? — не зрозуміла Марта. Потім сама ж себе перебила: — Добре, це не суттєво. Поясни тільки одне: чому всі ці кістки? Що вони тут роблять?!

Яромир поставив коробку в центрі зали, повернувся до Марти й витягнув ніж.

— Досить. — Він розрізав ремінець на кісточках, потім відв’язав її від стовпчика для волейбольної сітки. Але руки поки не розв’язав. — Ходімо, допоможеш перенести вахтера. І виріши вже нарешті, що мені робити після вибуху. Іти чи залишатися?

Марта зважила всі за і проти.

Ох, подумала, я про це ще пошкодую. Напевно.

— Залишатися, — сказала. — Але слухай, є одна річ, про яку тобі треба знати. У мене там у правій кишені мобільний. Чув колись жарт про те, що жінки можуть набрати повідомлення, не дивлячись на екран?.. Я писала коротко і зможу викрутитися, віджартуюся, але…

Обличчя в нього скам’яніло. Півсекунди він стояв, потім витягнув ніж, ривком розрізав ремінець у неї на зап’ястках — і штовхнув Марту до дверей:

— Давай, бігом звідси! Що ти написала?.. До кого? … Моє ім’я назвала?!

Марта відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. На неї наче навалилася циклопічна невидима подушка, щільна ватна стіна.

От, подумала Марта, от воно як — коли тебе наздоганяє вибухова хвиля…

А потім здогадалася, що ця хвиля мала би вдарити ззаду, а не спереду.

Двері розчахнулися — ледве не злетіли із завісів — і до спортзалу вдерлися чорні постаті без облич. Двоє, четверо, шестеро… вони обтікали Марту, не звертали на неї жодної уваги. Вона обернулася — якось примудрилася, хоча подушка продовжувала тиснути — і побачила, що Яромир зі спотвореним від відчаю обличчям тягнеться рукою до кишені.

Не до тієї, в якій лежала граната, — до іншої, з мобільним.

Ще вона побачила, як його збило з ніг. Не ці постаті — а щось інше, потужне й невидиме. Наче вітрогін увімкнули навпроти дошки з пластмасовими солдатиками…

Потім на нього налетіли ці, в чорному, — і тільки тоді Марта побачила, що в них у руках якісь коротенькі, майже іграшкові автомати, — і як вони змахують ними, немов забивають цвяхи, — але звуків не було, вона наче оглухла.

Це могло тривати хвилин п’ять чи цілу годину — вона не знала, скільки саме. Точно не півхвилини, хоча пізніше, зіставляючи, вона розуміла, що по всьому виходило, — так, десь так.

Певно, дався взнаки шок. І кисневе голодування, вона ж увесь цей час практично не дихала — до тих пір, поки невидима подушка раптом не щезла.

І тоді Марта закашлялася, а чиїсь руки дбайливо постукали її по спині — і знайомий голос сказав:

— Ну все, все, уже все минуло. Ти молодчина. Справжня героїня. Ходімо, не варто тобі дивитися.

— Ви?..

— Я, — погодився пан Рудольф Хаустхоффер. — Ну ж бо, ходімо, нам із тобою треба серйозно поговорити, Марто. Давним-давно вже треба.