Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Права рука відв’язала його, ліва весь цей час акуратно притримувала пакет. Потім руки з пакетом щезли.

Марта стояла на підвіконні й не знала, як би їй злізти так, щоб не видати себе.

А менше за все їй хотілося, щоб Віктор її зараз викрив.

Тому що відповідь на запитання «що в пакеті?» напрошувалася одна-єдина — і цілком очевидна.

Кістки. Віктор десь зумів-таки роздобути кістки. Потай від Марти. І судячи з пакета, — вже готовий порошок, кілограми три-чотири.

Розумом вона усвідомлювала, що якщо й не сказав — не встиг чи не захотів її підставляти. Але навіщо взагалі притягнув їх до школи? І чому вирішив дістати саме зараз — йому ж повертатися до залу, він що, так із пакетом і піде?

Віктор тим часом зачинив вікно, вимкнув воду і вийшов. Було чути, як віддаляються його кроки; Марта стояла, притулившись лобом до холодного віконного скла, стиснувши кулаки.

Вирішила: нехай зайде до зали, не хочу, щоб мене зараз побачив. Не хочу з ним розмовляти. Нароблю дурниць, наговорю різного, потім буде соромно.

Але до зали він так і не зайшов.

Вийшов на майданчик між поверхами, затримався, почав спускатися. Здається. Звідси вона вже погано розрізняла.

Словом, сидіти далі в туалеті не було жодного сенсу.

Вона нарешті здогадалася зістрибнути з підвіконня. Поклала мобільний у кишеню й визирнула в коридор.

За вікнами потемнішало, потім гримнуло — пішов дощ. Не грізний, кіношний, з блискавками й чорними хмарами, — а звичайний, клейкий, гнилий, від вікон тягнуло холодом, одне стояло незачинене — і вітер смикав тюль, забризкував підвіконня.

І нехай собі йде, подумала Марта, намокне, знатиме.

Вона вже стояла біля дверей до зали, звідти пролунав дружний сміх, потім заплескали в долоні.

Зробити вигляд, що нічого не сталося. Повернутися, сісти поряд із Нікою, помиритися з цими придурками, Чепуруном і Стефом, — а щодо Віктора надалі бути обережнішою. Все, що говорить, ділити на два, ні, на сто!

У залі знову зареготали, весело, щиро, — і їй чомусь розхотілося туди йти.

Спущуся, подивлюсь, сказала вона собі, може, я тут собі навигадувала чортзна-що, дурочка істерична.

Пана Цешлінського вона помітила не одразу. Той спав, привалившись боком до стіни, просто біля рамки на вході, — і не дивно, зазвичай він тут у нічну зміну, а сьогодні замість пана Лущевського, якому Вакенродер дозволив відлежатися після вчорашньої пригоди. Ну і ясно ж, що добу сидіти в школі — ще те задоволення, а років пану Цешлінському під сімдесят.

Марта хотіла пройти якомога тихіше, щоб не будити: скоро дзвоник, сам прокинеться.

А потім помітила темного хробачка, який повільно-повільнісінько виповзав з правої ніздрі вахтера. Жирний темний хробачок.

Вона підбігла, вже не боячись, що розбудить. Навіть рада була б, якби прокинувся.

Цівочка крові докотилася до губи вахтера, перша крапля зірвалася й впала просто на старий светр з оленями.

Власне, це було останнє, що Марта запам’ятала: червона пляма на голові одного з оленів і різкий рух у вікні — точніше, віддзеркалення у ньому.

Чиясь постать. Дуже знайома.

Потім її вдарили по голові — і далі все обірв…

Чомусь найсильніше боліли кісточки. І за-п’яст-ки. І поти-ох! — лиця — ця взагалі розколювалася, наче в неї вкручували величезне тупе свердло.

Було дуже складно не застогнати, особливо в першу мить, коли очуняла і збагнула — згадала, — що попалася.

Той, хто вбив невинного пана Цешлінського, навряд чи зробить виняток для Марти.

Тому — мовчати, терпіти, робити вигляд, що й далі непритомна.

— Навіть не намагайся, — сказали звідкись збоку.

Голос розходився луною, наче вони були в якомусь великому приміщенні. Напівтемному й зимному. Морг? Підвал?

Пахло тут застарілим гаром, потом і чужими сльозами.

Якби не пов’язка на очах… Та зачекай, як він збагнув, що я очуняла?

— Все ж ясно — з твого дихання. Із запаху.

Чоловік, що викрав Марту, помовчав, але вона чула, як щось шурхотить, шелестить, як треться гума об дерево, об метал.

— Я сподівався, що ти розумніша, Баумгертнер. Що здогадаєшся — і відійдеш убік. Чи допоможеш.

Добре, подумала вона, тут я облажалася. Головне — не здаватися і не впадати у відчай.

Вона згадала свій улюблений серіал про Червоного Вовка. Слова інспектора Гримма: завжди затягуйте час. Погоджуйтеся, провокуйте на розмову, ставте додаткові запитання.