Диана Джонс - Зачароване життя

Кет нервував більше, ніж зазвичай. Він потягнув мера за рукав.

— Дозвольте вас запитати, сер, хто такий Крестомансі?

Мер по-дружньому поплескав його по плечі.

— Це дуже знаменитий джентльмен, — сказав він. — Незабаром ви зустрінетеся з усіма коронованими особами Європи, мій хлопче. Як тобі таке, га?

Кет не знав, щó йому й думати. Ця перспектива здавалася доволі туманною і лише давала привід нервувати більше, аніж досі. Ґвендолен, либонь, написала справді дуже зворушливого листа. Отже, на нього знову очікували зміни, і від цього було трохи лячно. Упродовж наступного тижня їх захопила веремія приготувань до переїзду. Дружини міських радників купували їм новий одяг, Ґвендолен тріумфувала та все більше нервувала, а Кет відчував, що йому вже бракує товариства місіс Шарп, міс Ларкінс, та й за усіма іншими, здавалося, він уже скучив. До потяга їх прийшло проводжати, напевне, усе місто з прапорами та духовим оркестром. Кет засмутився. Немов передчуваючи, що незабаром його життя стане іншим, а може, й гіршим, він сторожко присів на краєчок свого сидіння у вагоні. Натомість Ґвендолен, одягнута у свою симпатичну нову сукню, у гарненькому капелюшку, зручно прилаштованому до зачіски, впевнено й елегантно відкинулася до спинки свого місця.

— Я це зробила, — радісно сказала вона. — Кете, хіба ж це не чудово!

— Ні, — відповів Кет, почуваючи себе препаскудно. — Мені вже хочеться додому. Навіщо ти це зробила? І чому зараз виглядаєш такою щасливою?

— Ти не зрозумієш, — відповіла йому Ґвендолен. — Але дещо я тобі скажу. Нарешті я втекла з цього напівживого, напівмертвого Волверкота, і розлучилася з тупими радниками та базіками-чаклунами. І ще: я здивувала Крестомансі. Ти це бачив, хіба ні?

— Я не придивлявся спеціально, — сказав Кет. — Хоч і бачив, як ти підлизувалася до нього…

— О, стули пельку, тупий бевзю, а як ні, то влаштую тобі щось гірше, ніж конвульсії! — сказала Ґвендолен.

Потяг нарешті засопів і рушив зі станції. Ґвендолен махала рукою духовому оркестрові угору й униз, немов особа королівської крові. Кет розумів, що вона тренується правити світом.

Подорож потягом тривала майже годину, перш ніж він доїхав до Баубриджа, кінцевої станції їхньої подорожі.

— О-о-о, яка ж вона маленька, — розчаровано мовила Ґвендолен.

— Баубридж! — вигукнув носильник, бігаючи по платформі. — Баубридж. Юні Чанти, виходьте, будь ласка.

— Юні Чанти! — зневажливо перекривила Ґвендолен. — Вони що не можуть ставитися до мене з більшою повагою?

Проте і ця увага була їй приємна. Кет помітив, що, одягаючи свої рукавички, вона аж тремтіла від збудження. Обоє вийшли з вагона і Кет, зіщулившись від пронизливого вітру, притулився до сестри та дивився, як носильники витягують на платформу їхні валізи. Ґвендолен підійшла до того, який викрикував їхнє прізвище.

— Це ми — юні Чанти, — величним тоном повідомила вона.

Але ця врочиста фраза пролунала досить мляво. Носильник лише кивнув головою й поквапився до вестибюля, у якому гуляв ще сильніший вітер, ніж на пероні. Ґвендолен притримувала капелюшок рукою. У цю мить їм назустріч вийшов молодик у розмаяному вітром плащі.

— Ми — Чанти, — сказала йому Ґвендолен.

— Ґвендолен та Ерік? Радий вас бачити, — привітався молодик. — Я — Майкл Сондерс. Навчатиму вас разом з іншими дітьми.

— Іншими дітьми? — з погордою запитала Ґвендолен.

Але містер Сондерс належав до людей, які не вміють стояти довго на одному місці, тому, сказавши це, він одразу ж побіг, щоб приглянути за їхніми валізами. Ґвендолен була трохи невдоволена. Та коли він повернувся й вивів їх на станційне подвір’я, вони побачили автомобіль, який чекав на них — довгий, чорний, гладенький — Ґвендолен одразу ж забула про своє невдоволення. Така зустріч їй сподобалася. А от Кет, навпаки, волів би, щоб їх зустріла коляска. Автомобіль підкидало на ямах, він гуркотів і смердів бензином. Кета майже відразу занудило. І стало нудити ще більше, коли вони покинули Баубридж і покотилися звивистою сільською дорогою. Для Кета єдиною перевагою автомобіля була його швидкість. Через десять хвилин містер Сондерс сказав:

— Погляньте: онде замок Крестомансі. Звідси його видно найкраще.

Змучене обличчя Кета й щасливе, усміхнене Ґвендолен повернулись у бік, куди їм вказували. Замок був на протилежному пагорбі — сірий і з баштами. Коли дорога завернула, вони побачили його з іншого боку. Тепер це був ряд великих вікон, над якими майорів прапор. Здаля виднілися ряди темних кедрів і великих в’язів, відблискували моріжки та буяли квіткові клумби.