Диана Джонс - Зачароване життя

— Це чудова думка: написати листа Крестомансі, — сказала вона Кетові. — Не знаю, чому я раніше про це не подумала? Пусте, я щойно його написала.

— Навіщо тобі це? — запитав Кет. — Хіба містер Нострам не міг йому написати?

— Буде краще, якщо він одержить листа від мене, — сказала Ґвендолен. — І я думаю, що нічого не станеться, якщо він знатиме мій підпис. Містер Нострам продиктував мені текст листа.

— Про що він врешті-решт хоче довідатися? — запитав Кет.

— А ти не хотів би це знати? — збуджено промовила Ґвендолен.

— Ні, — сказав Кет. — Не хотів би.

Ця розмова нагадала йому події сьогоднішнього ранку і йому знову захотілося, щоби навчальний рік почався якомога швидше. Натомість він сказав:

— Мені хотілося б, аби кінські каштани вже достигли.

— Кінські каштани! — сказала Ґвендолен із глибокою відразою. — Який же ти недалекий! Вони достигатимуть ще добрих шість тижнів.

— Я знаю, — сказав Кет, і наступні два дні, виходячи з дому, він повертав праворуч.

Була чудова погода, яка буває лише коли серпень змінюється вереснем. Кет з друзями прогулювалися берегом річки. Отак блукаючи, вони натрапили на мур, перелізли через нього й опинилися в саду. Там було безліч яблунь із солодкими білими яблуками, які достигали найраніше. Хлопці напихали цілі кишені та капелюхи тих яблук, аж поки розлючений садівник не відлупцював їх граблями. Усі кинулися навтьоки. Кет був задоволений: йому пощастило принести додому свого капелюха, повнісінького яблук. Місіс Шарп любила яблука, тому Кет сподівався, що вона не годуватиме його сьогодні пряниковими чоловічками. В інших чарівниць вони вистрибували з тарілки й утікали, поки їх намагалися з’їсти. Тому, спіймавши хоч одного, ти відчував, що просто зобов’язаний ним поласувати. Це була справедлива боротьба, й деяким чоловічкам щастило втекти. Але пряникові чоловічки місіс Шарп поводилися зовсім інакше. Вони лише лежали, ледь-ледь рухаючи руками, й Кетові завжди бракувало мужності їх з’їсти. Кета настільки поринув у ці думки, що навіть не звернув увагу на чотириколісний кеб, який зупинився біля будинку Чоловіка, що вважав себе чаклуном. Він підійшов до бічних дверей свого будинку, і забіг у кухню, тримаючи у руках капелюх з яблуками:

— Погляньте-но, місіс Шарп, що я приніс!

Але місіс Шарп не було. Натомість посеред кухні стояв високий і надзвичайно елегантно вдягнений чоловік. Кет перелякано дивився на нього. Напевно, це новий мер міста, багач, бо ніхто, крім цих людей, не носив штани з перламутровими лампасами, оксамитові піджаки й високі капелюхи, що блищали не менше, аніж їхні черевики. Його чорне волосся було гладенько зачесане й схоже на ще один капелюх. Кет не мав сумніву, що бачить перед собою Чорного Незнайомця Ґвендолен, який прийшов допомогти їй почати володарювати світом. Але чому він на кухні? Гостей завжди приймали у вітальні.

— Вітаю вас, сер. Проходьте сюди, будь ласка, — сказав він, важко відсапуючись.

Чорний Незнайомець здивовано глянув на нього. «Та воно й не дивно, — подумав Кет, — Він так розгублено дивиться навколо себе». На кухні панував звичайний безлад. Кухонна плита була засипана попелом. Роззирнувшись довкола, Кет з жахом помітив, що місіс Шарп знову готувала пряникових чоловічків. Інгредієнти для закляття (пакети, недбало зліплені зі старих газет, і жалюгідні маленькі глечики) лежали на одному кінці стола, а пряникове тісто отак і залишилося лежати посеред столу. У дальньому кутку столу мухи лазили по м’ясу, приготованому на ланч. М’ясо було таке ж брудне, як і знаряддя для заклять.

— Хто ти? — запитав Чорний Незнайомець. — Мені здається, що я тебе знаю. Що ти приніс у своєму капелюсі?

Кет був надто заклопотаний тим, щоб навести бодай якийсь лад на кухні, але останнє запитання він почув.

— Яблука, — сказав він, показуючи їх Незнайомцеві. — Смачні й солодкі. Я нарвав їх із дерева.

Незнайомець зміряв його серйозним поглядом.

— Нарвав, — сказав він, — це означає, що ти їх накрав.

Кет знав про це незгірш за нього. Він вирішив, що навіть меру міста не личило нагадувати про це.

— Я знаю. Але, напевно, й ви крали яблука, коли були в такому віці, як я.

Незнайомець легенько кахикнув і змінив тему розмови.

— Ти ще не назвав себе.

— Пробачте. Я справді вам не сказав, як мене звати? Я — Ерік Чант. Але всі називають мене Кет.

— Отже, Ґвендолен Чант — твоя сестра? — запитав Незнайомець.

Він ставав усе сумнішим, а в його словах зазвучали нотки жалю. Кет запідозрив, що кухня місіс Шарп здавалася йому гніздом інфекцій.