Анджей Сапковский: Відьмак. Кров ельфів

— Але це мусить бути правдою, — відізвалася раптом мелодійним голосом вродлива ельфійка в горностаєвому капелюшку. — Така чарівна балада про кохання не може бути неправдивою.

— Не може! — підтримали ельфійку дочки комеса Віліберта і як по команді витерли очі кашне. — Аж ніяк не може!

— Мосьпане чародію! — Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. — Кохали вони одне одного чи ні? Ви напевне знаєте, як воно з ними було насправді, із відьмаком і отією Йеннефер. Відхиліть же завісу таємниці!

— Якщо пісня говорить, що кохали, — посміхнувся чародій, — то так воно й було, і кохання те переживе століття. Така ж бо сила поезії.

— Балакають, — втрутився раптом комес Віліберт, — що Йеннефер з Венґерберга загинула на Содденській горі. Кілька там чародійок загинуло…

— Неправда це, — сказав Донімір із Троя. — Немає на пам’ятнику її імені. Мій це край, неодноразово бував я на Горі й вирізьблені на пам’ятнику написи — читав. Троє чародійок там загинуло. Трісс Мерігольд, Литта Нейд на прізвисько Корал… Гм-м… Ім’я третьої вилетіло з моєї пам’яті…

Рицар глянув на чародія Радкліффа, але той лише посміхався, не говорячи ані слова.

— А отой відьмак, — раптом крикнув Шелдон Скаґґс, — той Ґеральт, що оту Йеннефер кохав, то ж і він, подейкують, уже землю гризе. Чув я, що затовкли його десь на Заріччі. Убивав він потвор, убивав, ач втрапила коса на камінь. Так воно вже є, людці, хто мечем воює, той від меча й гине. Кожен колись на кращого втрапить і заліза скуштує.

— Не вірю. — Струнка войовниця викривила бліді губи, сплюнула презирливо на землю, зі скреготом схрестила на грудях зап’ястки в кольчужній сітці. — Не вірю я, щоб Ґеральт із Рівії міг на кращого втрапити. Доводилося мені бачити, як той відьмак мечем володіє. Він просто нелюдськи швидкий…

— Добре сказано, — втрутився чародій Радкліфф. — Нелюдськи. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їхніх реакцій…

— Не розумію, про що ви говорите, пане магіку. — Войовниця скривила губи ще паскудніше. — Занадто вже ваші слова вчені. Я одне відаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рівнятися із Ґеральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому я не вірю, що міг він бути переможеним у битві, як пан ґном тут теревенить.

— Кожен рубайло — дупа, якщо ворогів купа, — відгукнувся прислів’ям Шелдон Скаґґс. — Так ельфи кажуть.

— Ельфи, — прохолодно заявив високий світловолосий представник Старшого Люду, який стояв поряд із чарівним капелюшком, — не звикли висловлюватися так по-простацькому.

— Ні! Ні! — запищали з-за зелених кашне дочки комеса Віліберта. — Відьмак Ґеральт не міг загинути! Відьмак знайшов призначену йому Цірі, а потім чародійку Йеннефер, і всі троє жили довго й щасливо! Правда ж, майстре Любистку?

— Це ж балада була, зацні панянки, — позіхнув спраглий до пива гном, виробник залізного реманенту. — Де б у баладі правду шукати? Правда — одне, поезія — інше. Узяти хоча б оту… Як її там було? Цірі? Ну, славетну Несподіванку. Уже ж її пан поет цілком з пальця висмоктав. Бував я у Цінтрі, та й не раз, і знаю, що тамтешній король і королева бездітною парою жили, ані дочки, ані сина не мали…

— Брехня! — крикнув рудий чоловік у куртці з тюленячої шкіри, з картатою хусткою на голові. — Королева Каланте, Левиця з Цінтри, мала доньку, звали її Паветта. Ота разом із чоловіком пропала під час морської бурі, морська безодня їх поглинула, обидвох.

— Самі ж бачите, не брешу я! — призвав усіх у свідки залізний реманент. — Паветтою, а не Цірі, звалася принцеса Цінтри.

— Цірілла, прозвана Цірі, власне, донька отієї втонулої Паветти, — пояснив рудий. — Онука Каланте. Не принцесою вона була, а княжною Цінтри. Саме вона — оте призначене відьмакові Дитя-Несподіванка, це її, ще до того як народилася, королева поклялася віддати відьмакові, як це пан Любисток наспівував. Але відьмак її знайти та забрати не зміг, тут пан поет із правдою розминувся.

— Розминувся, аякже, — втрутився у розмову жилавий молодик, який, судячи з одягу, був підмайстром у мандрівці, яка передувала екзамену на майстра. — Оминуло відьмака його призначення. Цірілла загинула під час облоги Цінтри. Королева Каланте, перш ніж кинутися з вежі, власноруч заподіяла княжні смерть, аби живою та не потрапила у пазурі Нільфгарду.

— Не так воно було, зовсім не так, — запротестував рудий. — Княжну вбили під час різанини, коли намагалася вона втекти з міста.

— Так чи інакше, — крикнув залізний реманент, — не отримав відьмак отієї Цірі! Збрехав поет!