Анджей Сапковский: Відьмак. Кров ельфів

— Але що було далі? — не давала збити себе з пантелику торговка, щедро й з брязкотом сиплячи монетами до цеберка, підставленого учнем. — Хоча б скажіть нам про те, якщо не маєте бажання співати. Не було у ваших піснях жодних імен, але ж ми знаємо, що отой оспіваний вами відьмак — то ніхто інший, як славетний Ґеральт із Рівії, а ота чародійка, до якої він палає гарячим коханням, — то не менш славетна Йеннефер. А оте Дитя Несподіванка, приречене й призначене відьмакові, — це ж Цірілла, нещаслива княжна зі зруйнованої загарбниками Цінтри. Чи ж не так?

Любисток усміхнувся зарозуміло й таємничо.

— Співаю я про справи універсальні, достойна добродійко, — заявив. — Про емоції, що можуть стати таланом кожного. Не про конкретних осіб.

— Авжеж! — крикнув хтось із натовпу. — Кожен знає, що співи ваші про відьмака Ґеральта мовили!

— Так, так! — запищали хором дочки комеса Віліберта, сушачи мокрі від сліз кашне. — Співайте ще, майстре Любистку! Що далі було? Чи відьмак і чародійка Йеннефер урешті знайшли одне одного? І чи кохали? Чи були щасливі? Ми хочемо знати! Майстре, майстре!

— Та де там! — крикнув гортанно ватажок групи ґномів, трясучи довгою, до пояса, рудою бородою. — Гімно це — княжни, чародійки, призначення, кохання та інша жіноча дурня. Це ж усе, перепрошую, пане поете, брехня, чи то вимисел поетичний, для того аби доладно було й зворушливо. Але військові історії, такі як різанина й пограбування Цінтри, як битви при Марнадалі та Соддені, про отечко ви нам пречудово проспівали, Любистку! Ха, не шкода й сріблом сипнути за таку пісню, що серце воїна радує! І видко було, що ані крихти ви не брешете, то я кажу, Шелдон Скаґґс, а я брехню від правди вмію відрізнити, бо я ж під Содденом був, я ж проти нільфгардських загарбників стояв там із сокирою в руці…

— Я, Донімір із Троя, — крикнув худий рицар із трьома левами на вамсі, — був в обох битвах за Содден, але ж вас там не бачив, пане ґноме!

— Бо ж ви, певно, табір пильнували! — відрізав Шелдон Скаґґс. — А я ж у першій лінії був, там, де гаряче було!

— Зважай, що патякаєш, бороданю! — почервонів Донімір із Троя, підтягуючи рицарський пояс, обтяжений мечем. — І на кого!

— Сам зважай! — Ґном хлопнув долонею по заткнутій за пояс сокирі, повернувся до компаньйонів і вишкірився. — Бачили його? Рицар йоханий! Гербовий! Три леви на щиті! Двоє серуть, третій гарчить!

— Мир, мир! — Сивоволосий друїд у білих шатах різким владним голосом запобіг скандалу. — Не годиться, панове мої! Не тут, не під гіллям Блеоберіса, дуба, старшого за всі суперечки та сварки цього світа! І не в присутності поета Любистка, чиї балади повинні вчити нас любові, а не чварам.

— Слушно! — підтримав друїда низький товстий жрець із обличчям, що блищало від поту. — Дивитеся, а очей не маєте, слухаєте, а вуха ваші глухі. Бо любові божої немає у вас, бо порожні ви, наче діжки…

— Якщо вже про діжки мова, — запищав довгоносий гном з воза, оздобленого написом: «Залізний реманент, вироблення і продаж», — то викотіть іще одну, панове цехові! Поетові Любистку, напевне, в горлянці пересохло, та й нам через зворушеність непереливки!

— Воістину, наче діжки порожні, кажу вам! — заглушив гнома жрець, не маючи наміру дати збити себе з пантелику й урвати проповідь. — Нічого ви з балад пана Любистка не зрозуміли, нічому не навчилися. Не зрозуміли ви, що балади ті про долю людську говорили, про те, що є ми іграшками в руках богів, а країни наші — божі ігрища. Балади мовили про призначення, про призначення усіх нас, а легенда про відьмака Ґеральта й княжну Ціріллу, хоча й покладена на правдиве тло тієї війни, — тільки метафора, витвір уяви поета, який тому мав служити…

— Мариш ти, святий муже! — закричала з висоти свого воза Вера Левенгаупт. — Яка легенда? Який витвір уяви? Уже хто-хто, а я відьмака Ґеральта із Рівії знаю, бачила його на власні очі, у Визімі, коли він доньку короля Фольтеста відчарував. А пізніше зустріла я його на Купецькому тракті, де він на прохання Гільдії забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, і учинком тим він багатьом добрим людям життя врятував. Ні, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспівав нам тут майстер Любисток.

— Підтверджую, — сказала струнка воїтелька з чорним, гладенько зачесаним назад і заплетеним у косицю волоссям. — Я, Райла з Лірії, також знаю Ґеральта Білого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз і не два також бачила я і чародійку Йеннефер, бо бувала я в Едірні, у місті Венґерберзі, де ота пані має садибу. Втім, про те, що оті двоє кохали одне одного, нічого мені невідомо.