Корнелия Функе - Володар драконів

— Мух? — Бен здивовано подивився на крихітного чоловічка. Той зніяковіло знизав плечима.

— Мух! Тьху, гидота, сироїжко бородата! — вилаялася Сірчана шкурка. — Дуже на тебе схоже, поганко ти павучонога!

— Сірчана шкурко! — Сердито гукнув до неї Бен. — Та припини, нарешті. Він же тобі нічого поганого не зробив. Навпаки, він звільнив тебе з клітки, ти що, забула?

— Ах так, звичайно, я й забула! — Сірчана шкурка повернулася до своїх грибів. — Гаразд, обіцяю не кидати його в море, ти задоволений? А тепер давай займемося запитанням, яке ти повинен поставити тисячоокому. Ти ж для цього мене розбудив, чи не так?

— Добре, давай! — Бен кивнув і дістав із кишені штанів пожмаканий папірець. — Я тут вже дещо записав. Ось, поглянь.

— Хвилиночку, — перебила його Сірчана шкурка. — А цьому малюкові обов’язково нас слухати?

Бен застогнав:

— Ну ось, ти знову за своє! Чому б йому, власне, не послухати нас?

Сірчана шкурка оглянула гомункулуса з голови до ніг.

— А навіщо це йому? — насмішкувато кинула вона. — Здається, чим менше вух почують це питання, тим краще.

— Йду, йду, — сказав Мухоніжка. — Уже пішов.

Але Бен втримав його за полу каптана.

— Залишайся, — сказав він. — Я тобі довіряю. Адже запитання ставити мені. Ну то що, Сірчана шкурко, ти готова нарешті мене вислухати?

Маленька кобольдиха закотила очі:

— Як хочеш. Але ми через твою довірливість ще матимемо купу неприємностей, присягаюсь моїми грибами.

— Ти схибнулась, Сірчана шкурко, на своїх підозрах, — сказав Бен. — Зовсім схибнулась.

Мухоніжка сидів у нього на колінах і не знав, куди очі подіти. Йому траплялося відчувати себе жалюгідним і нікчемним, але ніколи ще з такою силою, як у цю мить. Йому було так соромно, що хотілося тут же в усьому зізнатися хлопчикові. Але він не міг вимовити ані слова.

— Ну ось, наприклад, — Бен розгладив свій папірець. — Де ж може розташовуватися цей Поділ неба? Сім слів.

— Що ж, непогано, — буркнула Сірчана шкурка, — хоча звучить трохи дивно.

— Я маю ще варіант, якщо хочете, — Бен перевернув папірець. — Теж із семи слів. Де ми могли б знайти Поділ неба?

Мухоніжка непомітно зісковзнув із колін Бена і відступив на кілька кроків. Сірчана шкурка тут же обернулася.

— Гей, ти куди зібрався? — прогарчала вона.

— Пішов прогулятися, волохата мордо! — відповів Мухоніжка. — Ти що, навіть це мені забороняєш?

— Прогулятися? — Бен здивовано подивився на гомункулуса. — Може, мені краще піти з тобою? — гукнув він йому вслід. — А то хто його знає, які тут звірі водяться…

Від такої турботи у Мухоніжки стало зовсім важко на серці.

— Ні, ні, мій юний пане, — кинув він через плече. — Я хоч малий, але далеко не безпорадний. До того ж вигляд у мене, худенького, не дуже апетитний, — і зник крізь діру в мурі.

Мухоніжка продирався крізь гаряче повітря, немов крізь вату. Майже щокроку він задирав вгору свій гострий ніс і принюхувався. Так, ось там, біля підніжжя пагорба, під великим ладанним деревом має бути цистерна. Він уже ясно відчував воду. Маленький чоловічок із великими труднощами прокладав собі шлях крізь траву й уламки каміння. Руки і ноги у нього страшенно боліли від нескінченної гри в хованки в рюкзаку Бена.

І все через цю кляту Сірчану шкурку, недовірливу, нахабну малу кобольдиху. Подумати тільки, вона сміється з нього через те, що він харчується мухами, а сама жере смердючі гриби. Хоч би їй швидше трапилася серед них поганка і так роз’їла шлунок, щоб у неї раз і назавжди зникла охота кпити.

Між двома кущиками колючок Мухоніжка помітив сліди, ймовірно заячі. Тваринки, мабуть, ходили цією стежкою до водопою. Він пішов по цих слідах, аж раптом згори його накрила чорна тінь. Гомункулус злякано зойкнув і миттю впав долілиць, намагаючись сховатися у траві.

У землю поруч із ним вп’ялися чорні кігті. Кривий дзьоб вщипнув його за каптан.

— Привіт, Мухоніжко! — каркнув знайомий голос. Гомункулус обережно підвів голову і побачив крука.

— Це ти?

— Так, власною особою! — вигукнув птах. Мухоніжка, зітхнувши підвівся, відкидаючи волосся з чола. Потім схрестив руки на грудях і з докором подивився на чорного птаха.

— У тебе ще вистачило нахабства сюди з’явитися, — грізно сказав він. — Як мені кортить вищипати тобі пір’я і напхати ними собі подушку. Адже це не твоя заслуга, що я досі живий.

— Так, так, — зніяковіло каркнув ворон. — Ти правий, правий. Але що мені було робити? Вони стали кидати в мене камінням. А ти більш не ворушився. Мені залишалося лише знайти собі надійне дерево і не втрачати тебе з овиду.