Корнелия Функе - Володар драконів

Хлопчик сів, подивився навколо заспаними очима і потягнувся, а потім підвівся і видерся на високу стіну, під захистом якої вони влаштувалися. Цього дня Лунгу довелося досить довго летіти геть від моря, поки на пагорбі, під ладанними деревами, що росли з піщаного ґрунту, з’явилася напівзруйнована фортеця. Стіни, що оточували двір, збереглися, але будівлі всередині обрушилися і їх залишки занесло піском. Тут жили лише ящірки та кілька змій, яких Сірчана шкурка тут же злякала, кидаючи каміння.

Бен всівся на вершечку стіни, метляючи ногами, і став дивитися на південь. Там на тлі розпеченого неба здіймалися високі гори, заступаючи обрій.

— Тепер вже недалеко, — почув Мухоніжка його шепіт. — Якщо професор все сказав правильно, завтра ми будемо в ущелині.

Мухоніжка визирнув із-за свого каменю. На мить йому захотілося з’явитися на очі цьому замріяному хлопчикові, що задивився вдалечінь. Але, зітхнувши, він все ж таки передумав. Глипнувши на сплячу Сірчану шкурку, він безшумно прослизнув назад до рюкзака і причаївся, немов ящірка, в речах Бена. Зі звітом повелителю доведеться почекати.

Бен довго ще сидів на стіні. Нарешті він зітхнув, помацав обличчя, що горіло від сонця, зіскочив зі стіни і підбіг до Сірчаної шкурки.

— Гей, Сірчана шкурко, — тихо покликав він, торсаючи маленьку кобольдиху за плече. — Прокидайся!

Сірчана шкурка потягнулася і закліпала очима на сонячне світло.

— Чого тобі, ще видно надворі! — просичала вона, озираючись на Лунга, який мирно спав у затінку фортечного муру.

— Ти ж обіцяла, що ми разом поміркуємо над питанням. Ну, ти зрозуміла…

— Ах, питання, — Сірчана шкурка протерла очі. — Ну добре, тільки спочатку треба що-небудь з’їсти. Від цієї спеки страшно їсти хочеться, — вона потюпала на волохатих лапах по гарячому піску до свого рюкзака. Бен з усмішкою пішов за нею:

— Від спеки? Не сміши мене. У нас тут були по дорозі і дощ, і буря, і все, що хочеш. Тобі від усього хотілося їсти.

— І що з того? — Сірчана шкурка дістала з рюкзака торбинку з грибами, з насолодою принюхалася і облизнулася. Потім вона розстелила на піску два великі листки з найближчого дерева і висипала на них гриби. — М-м-м! Що б з цього зараз з’їсти?

Бен тільки головою похитав і поліз у свій рюкзак по пляшку води і маслини, які дав йому на дорогу професор. Торбинка з провізією провалилася на самісіньке дно. Риючись у рюкзаку, Бен натрапив на щось волохате. Він злякано відсмикнув руку.

— Ти чого? — запитала Сірчана шкурка.

— Здається, там миша, — сказав Бен.

— Миша? — Сірчана шкурка відклала гриб, схилилася над рюкзаком — і зробила блискавичний випад. Одним рухом вона витягла назовні Мухоніжку, який щосили опирався. — Ні, ви тільки погляньте! — вигукнула вона. — Це хто ж тут у нас такий, га?!

— Мухоніжко! — здивовано вигукнув Бен. — Як ти опинився в рюкзаку? І… і… — він спантеличено подивився на гомункулуса, — і чому ж ти не озивався весь цей час?

— Тому що, о мій юний пане, тому що… — Мухоніжка намагався вивільнитися з міцних лап Сірчаної шкурки, але маленька кобольдиха його не випускала, хоч як він викручувався.

— Тобі що, заціпило? — гаркнула вона.

— Відпусти мене, чудовисько волохате! — заволав Мухоніжка. — Так я не можу нічого пояснювати!

— Відпусти його, правда, — сказав Бен. — Йому ж боляче.

Сірчана шкурка неохоче посадила гомункулуса на пісок.

— Спасибі, — пробурмотів Мухоніжка, з ображеним виглядом поправляючи своє вбрання.

— То чому ж ти одразу не озвався? — перепитав Бен.

— Чому я не озвався! Через неї, звичайно! — Мухоніжка тремтячим пальцем вказав на Сірчану шкурку. — Я ж знаю, що вона хоче мене спекатися. Ось я і сховався в рюкзак. А потім, — він потер ніс і злостиво глянув на Сірчану шкурку, — потім я не озивався, бо гадав, що вона скине мене в море, якщо помітить.

— Це хороша думка! — пробурчала Сірчана шкурка. — Чудова ідея!

— Сірчана шкурко! — Бен штурхнув маленьку кобольдиху ліктем у бік і стурбовано подивився на гомункулуса. — Вона ніколи б цього не зробила, Мухоніжко. Повір мені. Адже насправді вона дуже добра. Вона просто прикидається завжди такою… — він скоса подивився на Сірчану шкурку, — такою злою, розумієш?

Мухоніжка, схоже, був у цьому не дуже впевнений. Він боязко покосився на Сірчану шкурку. Вона відповіла йому сердитим поглядом.

— На, візьми! — Бен простягнув гомункулусу маленький шматок коржа. — Ти ж напевно страшенно зголоднів.

— Уклінно дякую, юний пане, але я… е-е-е… — Мухоніжка зніяковіло прокашлявся. — Я зараз просто зловлю собі кілька мух, не переймайтеся.