Корнелия Функе - Володар драконів

Професор тихо засміявся:

— Так-так, боюся, що їхні арабські родичі поводяться анітрохи не краще. Тому тримайтеся від них по можливості якнайдалі.

— Постараємося, — Бен запхав мапу в кишеню куртки і подивився на всіяне зорями небо. Денна спека вже зовсім не відчувалася, і хлопчина навіть трохи мерз. Але вдихати прохолодне повітря було приємно.

— Ага, мало не забув, ось ще, мій хлопчику! — професор простягнув Бену товсту, розтріпану від частого вживання книгу. — Поклади-но це також у свій багаж. Це тобі від мене прощальний подарунок — тут описані майже всі казкові істоти, які коли-небудь згадувалися. Може, вона стане тобі в пригоді під час подорожі.

— Велике спасибі, професоре! — хлопчик зі збентеженою усмішкою взяв книгу, дбайливо провів рукою по палітурці і став гортати.

— Давай кидай її швидше в рюкзак, — поквапила його Сірчана шкурка. — Ми не можемо сидіти і чекати, поки ти її прочитаєш. Дивись, як високо вже місяць.

— Так-так, зараз, — Бен зняв рюкзак і акуратно переклав у нього мапу і книгу професора.

Мухоніжка обережно випростався за кущем. Рюкзаки! Ось те, що йому треба! Сірчана шкурка, звичайно, нізащо не погодиться взяти його з собою, хай хоч скільки б умовляв її хлопчик. Але якщо він просто сховається в рюкзаку у Бена… Тихенько, як тінь, вислизнув гомункулус із укриття.

— Гей, що це було? — запитала Сірчана шкурка, звісившись зі спини Лунга. — Щось повз нас прослизнуло! Ви бачили? Як тут, до речі, щодо пустельних пацюків?

Мухоніжка одним стрибком зник у рюкзаку Бена.

— Для тебе я так само дещо маю, Сірчана шкурка, — сказав Барнабас Візенгрунд, нишпорячи в кошику. — Це поклала мені з собою дружина, щоб додавати у страви, але ти, я впевнений, зумієш їх використати краще за мене, — він тицьнув у лапу Сірчаній шкурці полотняну торбинку. Вона з цікавістю обнюхала її.

— Сушені красноголовці! — радісно вигукнула вона. — І білі, і маслюки! — Вона недовірливо глипнула на Барнабаса Візенгрунда. — Ти що, правда хочеш мені все це подарувати?

— Звичайно! — розсміявся професор. — Ніхто не зуміє оцінити гриби так, як кобольд!

— Це точно, — Сірчана шкурка ще раз понюхала торбинку і побігла з нею до свого рюкзака. Він лежав на піску поряд із рюкзаком Бена. Мухоніжка затамував подих, поки вона зв’язувала їх разом, щоб повісити на спину Лунга на кшталт бесагів. Але Сірчану шкурку так сп’янив запах сушених грибів, що вона не помітила гомункулуса у Бенових речах. Натомість сам хлопець у цю мить сумно роззирався на всі боки.

— Що ж, схоже, Мухоніжки дійсно немає, — пробурмотів він.

— Яке щастя! — зауважила Сірчана шкурка, запихаючи торбинку з грибами на самісіньке дно рюкзака (але спочатку вона, звичайно, все ж таки витягла жменьку скуштувати). — Від нього тхнуло бідою, можеш мені повірити. Будь-який кобольд це одразу б відчув, але ви, люди, ніколи нічого довкола себе не помічаєте.

Мухоніжці дуже хотілося вкусити її за волохаті пальці, але він стримався і навіть кінчика носа не висунув зі своєї схованки.

— Можливо, він не подобався тобі, люба Сірчана шкурко, просто через те, що він гомункулус, — припустив професор Візенгрунд. — Ці створіння зазвичай не викликають добрих почуттів у істот, що народжені природним чином. У більшості з них вони викликають навіть огиду. Тому гомункулус часто відчуває себе дуже самотнім, знедоленим і чіпляється за свого творця. При цьому живе він зазвичай набагато довше, аніж людина, яка його створила. Набагато довше.

Сірчана шкурка похитала головою, затягуючи рюкзак:

— Гомункулус він чи не гомункулус, але він тхнув бідою, і все тут.

— Вона дуже уперта, — шепнув Бен професору.

— Так я вже помітив, — тихо відповів Барнабас Візенгрунд. Потім він підійшов до Лунга і ще раз глянув у його золоті очі.

— Для тебе я маю лише це, — сказав він, простягаючи дракону розкриту долоню. Там лежала золота пластина з луски якоїсь великої істоти, блискуча, тверда й холодна, як справжній метал. Дракон із цікавістю нахилився над нею.

— Багато років тому я знайшов дві такі пластини, — пояснив професор. — У Північних Альпах. Там час від часу зникали корови і вівці, і люди розповідали моторошні історії про величезне чудовисько, яке ночами спускається з гір. Мені тоді, на жаль, вдалося знайти лише ці пластини з його луски. На вигляд вони дуже схожі на твої, але на дотик зовсім інші. Там були також сліди, але їх розмив дощ і затоптали перелякані селяни.

Мухоніжка нашорошив вуха у своєму сховищі. Це мала бути луска його господаря! Кропивник за все життя втратив всього лише три пластини зі своєї луски, і, хоч він щоразу посилав круків на пошуки, жодна з них до нього так і не повернулася. Йому б точно не сподобалося, що дві з них підібрала людина.