Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Але серед охоплених полум'ям будинків ще тримався останній гурт лучників. Ватажком їхнім був Бард, чоловік із суворим голосом і похмурим обличчям, кого товариші звинувачували у віщуванні повеней та отруйної риби, хоч і знали йому ціну, шанували його за відвагу. Він доводився далеким нащадком Гіріонові, володарю Долу, дружина й дитина якого в той давній час утекли із зруйнованого міста по річці Бистрій. Бард стріляв з великого тисового лука, поки витратив усі свої стріли, крім однієї. Полум'я підступало все ближче. Товариші покидали його. Бард нап'яв тятиву востаннє.

Несподівано з пітьми щось пурхнуло до нього на плече. Бард сахнувся — але то був лишень старий дрізд. Безстрашно вмостився він біля вуха воїна й почав розповідати йому новини. Зачудований сміливець завмер — він-бо розумів дроздову мову, адже походив з Долу.

— Стривай! Стривай! — співав дрізд. — Хай зійде місяць. Гляди — цілься в незахищене місце з лівого боку грудей, коли він летітиме й повертатиметься над тобою!

І швидко переповів ураженому Бардові, що сталося в Самітній горі і все, що він там почув.

Тоді Бард нап'яв тятиву до самого свого вуха. Дракон якраз повертав назад, летячи низько, і в цю хвилину над східним берегом зійшов місяць, посрібливши Смаугові величезні крила.

— Стріло! — мовив лучник. — Чорна стріло! Я беріг тебе до останку. Ти досі не зраджувала мене, щоразу верталася до мене. Ти дісталася мені від мого батька, а батькові — од його батька. Якщо тебе викували в кузні справжнього короля Самітної гори, полети швидко, не загайся!

Дракон цього разу шугнув зовсім низько, і, коли він вирівнював свій політ, його черево й груди заблискотіли проти місяця білими іскрами самоцвітів. Тільки одна латка темніла. Забриніла тятива великого лука. Прямо, прямо помчала чорна стріла — просто в западину з лівого боку Смаугових грудей, де він відкинув розчепірену передню лапу, і ввігналася туди вся — вістря, стрижень і оперення, — з такою силою була пущена. З вереском, що глушив людей, валив дерева й розколював скелі, Смауг звився в повітрі, вивергнувши полум'я, перевернувся і мов підкошений упав додолу.

Звалився він просто на місто. У своїх передсмертних корчах дракон зруйнував його вщент — тільки іскри й головешки посипалися. Заревіло, завирувало озеро. Величезна хмара пари знялася вгору, біла в місячному сяйві. Засичав, забулькотів водокрут, і все стихло. І то був кінець Смауга й Есгарота — але не Барда.

Місяць брався вище й вище, і вітер віяв дедалі дужчий та холодніший. Той білий туман він розбив на хисткі колони, порвав на біжучі хмарки й погнав на захід, де вони розсіються кошлатими пасмами над болотами побіля Чорного лісу. Тоді темними цятками завидніло багато човнів на озерному плесі, й вітер поніс голоси есгаротян, що оплакували своє загибле місто, свої втрачені статки й зруйновані домівки. Як по правді, їм було за що й дякувати долі, коли б вони про те подумали, але хто б від них того сподівався в таку хвилину! Щонайменше три чверті людності лишилися живі; цілі зосталися їхні ліси, лани, пасовиська й майже всі човни. І дракон був мертвий! Вони ще й не втямили гаразд, що це значить.

Сумними юрбами збиралися вони на західному березі, тремтячи на холодному вітрі. Найбільше гнівних нарікань було на голову, що покинув місто так рано, в той час як ще були стрільці, ладні захищати Есгарот до останку.

— Може, він і має кебету для буденних справ — особливо для своїх справ, — гомоніли декотрі,- але нікудишній він голова, коли приходить біда!

І голосно славили відвагу Барда та його останній переможний постріл.

— Коли б він не загинув, — казали всі,- ми обрали б його королем. Бард-Драконобійця, з роду Гіріона! Як жаль, що він мертвий!

Якраз посеред тієї їхньої розмови з мороку підійшов високий чоловік. На ньому не було сухого рубця, мокре чорне волосся спадало йому на чоло й на плечі, його очі палали.

— Бард не загинув! — вигукнув він. — Убивши ворога, він кинувся у воду. Я — Бард, із роду Гіріона, я вбив дракона!

— Король Бард! Король Бард! — загукали есга-ротяни, але голова скреготнув зубами.

— Гіріон був володарем Долу, а не Есгарота, — заявив він. — Ми в Озерному завжди обирали голів з-поміж старих і мудрих, ніколи не терпіли верховодства простих воїнів, які тільки й уміють битися. Нехай «король Бард» іде собі до свого королівства — Діл тепер визволений його доблестю, і нині ніщо не завадить його поверненню. І всі, хто бажає, можуть забиратися з ним, якщо їм миліше холодне каміняччя в затінку гори, ніж зелені береги озера. Хто має розум, зостанеться тут — із надією відбудувати наше місто й зажити згодом у мирі й достатку.