«Старий Смауг наморився і спить, — подумав Більбо. — Він мене не побачить і не почує. Тож веселіше, Злоткінсе!»
Він забув чи й не чув ніколи, який добрий у драконів нюх. А ще з драконами та велика незручність, що вони можуть, коли насторожі, спати й пильнувати з одним приплющеним оком. Коли Більбо виглянув з отвору тунелика, йому здалося, що Смауг таки міцно спить, — дракон лежав у темряві, наче мертвий, тільки зрідка хропне чи випустить невидиму струминку пари. Злоткінс тільки хотів ступити на підлогу зали, коли завважив раптом тоненький, червоний, колючий промінь з-під приплющеної повіки лівого ока Смауга. Дракон лише прикидався, що спить! Він стежив за отвором тунелю! Хутко Більбо ступив крок назад і подякував долі за перстеника. Тоді заговорив Смауг.
— Ну ж бо, злодію! Я чую твій запах і чую твоє дихання. Підходь ближче! Призволяйся знову — хоч би скільки ти взяв, я аж ніяк не збіднію.
Але Більбо не такий уже був і невчений, щоб зовсім не тямити, як слід поводитися з драконами. Тож, коли Смауг сподівався так легко виманити його зі сховку, він дуже помилявся. — Ні, дякую вам, о Смаугу Страхітливий! — відказав він. — Я не приходив по гостинці. Я тільки хотів глянути на вас і переконатися, чи й справді ви такі величні, як розповідають про вас у казках. Бо ж я тим казкам не вірив.
— А тепер віриш? — спитав трохи підлещений дракон, дарма що не вірив жодному його слову.
- Істинно пісні й казки жахливо недооцінюють вашу справжню велич, о Смаугу, найголовніше і найбільше з лих!
— У тебе гарні манери, як на злодія та брехуна, — похвалив дракон.- І титули мої начебто знаєш, хоч я чомусь не пригадую, чи раніше чув твій запах. Хто ти і звідкіля прийшов, смію тебе спитати?
- І я відповім! Я вийшов з-під гори, і попід горами й по горах пролягли мої стежки. І ще я мандрував повітрям. Я той, хто ходить невидимий.
— Можу повірити, — сказав Смауг, — але навряд, щоб тебе так звали весь час.
— Я — Знайдиключ і Павукобій, я — Мушка з жалом. А ще мене взяли для щасливого числа.
— Милі імена! — глузливо зауважив дракон. — Але щасливі числа не завжди приносять щастя.
— Я той, хто хоронить своїх друзів живими і топить їх, а тоді витягує їх живими з води. Я ніс мішок, але сам ніколи в мішок не попадався.
— Не дуже віриться, — покпив Смауг.
— Я — друг ведмедів і гість орлів. Я Персне-носець і Щасливець, а ще я — їздець на діжках, — вів далі Більбо, починаючи тішитися своєю загадковою мовою.
— Це вже краще! — мовив Смауг. — Але хай твоя уява не втікає разом з тобою!
Звісно ж, саме так і треба розмовляти з драконами, коли ви не хочете назвати їм вашого справжнього імені (що розумно) і не хочете розлютити їх прямою відмовою (що теж дуже розумно). Жоден дракон не встоїть перед чарами загадкової мови і гаятиме час, намагаючись ті загадки розгадати. З того, що наговорив Більбо, Смауг багато чого не втямив (хоча ви, сподіваюся, зрозуміли все, адже знаєте все про гобітові пригоди, на які той натякав), але йому здалося, що зрозумів досить.
«Так я й подумав учорашньої ночі,- захихотів він у своїй підступній душі. — Це озеряни, ці жалюгідні торговці діжками намислили проти мене якусь підлоту, або ж я — нікчемна ящірка! Давно, ох давно не літав я до озера, але я швидко це надолужу!»
— Чудово, їздцю на діжках! — сказав він уголос. — Може, Діжкою ти називав свою конячку, а може, й ні, хоча вона була вгодована нівроку. Може, ти й ходиш невидимий, але ти не йшов пішки всю дорогу. Дозволь сказати тобі, що вчорашньої ночі я з'їв шестеро поні, а скоро поїм і тих восьмеро, що зосталися. За таку ту чудову вечерю я дам тобі одну пораду, для твого ж добра: якщо тільки можеш, намагайся не мати нічого спільного з гномами!
- Із гномами? — перепитав Більбо, вдаючи здивованого.
— Не забалакуй мене! — сказав Смауг. — Я знаю запах (і смак) гном'ятини краще, ніж будь-чого іншого. Не розказуй мені, буцім я можу з'їсти поні, на якому їздив гном, і не відчути цього нюхом! Лихий спостигне тебе кінець, якщо ти злигався з такими друзями, Злодію та їздцю на діжках. Можеш вернутись і так їм і сказати від мене.
Але дракон не признався гобітові, що один із тих поні мав запах, якого він ніяк не міг визначити. Звичайно, йому ніколи не доводилося чути запах гобіта, і ця загадка дуже його мучила.
— Мабуть, тобі добре заплатили вчора за ту чашу? — провадив він. — Ну що, заплатили? Та нічогісінько! Оце такі вони, ті гноми. Певно, сидять собі у сховку, а ти роби всю небезпечну роботу — хапай, що можеш, поки я не дивлюся, — і все для них? І ти дістанеш належну частку? Не вір! Щастя твоє, якщо виберешся живий.
Читать дальше