Джон Толкін - Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Потім Більбо поніс Торінове таємне слово кожному з ув'язнених гномів, звіщаючи, що їхній ватажок Торін теж сидить у темниці недалеко і щоб ніхто з них не розкрив королю мети їхніх мандрів, принаймні поки він, Торін, не надумає сам усе розповісти. Бо Торін збадьорився знову, почувши, як гобіт порятував його товаришів од павуків, і ще раз вирішив не ладнати собі викупу, обіцяючи королю частку скарбу, — аж поки розвіються всі надії визволитися якимось іншим способом або коли Надзвичайний Невидимий Злоткінс (якого він справді став дуже шанувати) так і не придумає нічого розумного.

Товариство, почувши волю Торіна, було з ним цілком згодне. Всі гноми гадали, що їхні частки скарбу (який уже вважали здобутим, попри жалюгідне своє становище й непереможеного досі дракона) істотно зменшаться, коли лісові ельфи стануть вимагати собі частину, а ще ж вони вірили в гобіта. Адже, мовляв, буде саме так, як провістив Гандальф. Може, це й була одна з причин того, що чарівник подався геть, покинувши їх?..

Сам Більбо, однак, не мав таких великих надій на себе, як його товариші. Йому не подобалося, що всі покладаються на нього. От якби чарівник був поруч! Але шкода й думати про це: між мандрівниками й Гандальфом пролягли, можливо, всі темні простори Чорного лісу. Гобіт сідав і думав, думав, аж поки голова заболить. Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з нього користі… Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх товаришів. Ось як це сталось.

Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття: великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити будь-кому увійти чи вийти цим шляхом. Але опускні грати часто бували підняті — багато чого ввозилось і вивозилось через шлюз. Якби хто спробував потрапити до печер цим шляхом, то опинився б у темному грубому тунелі, що вів глибоко в надра гори; але в одному місці, де потік пробігав попід печерами, кам'яну стелю над ним зрізано й отвір закрито великою дерев'яною лядою. Відкривалася та ляда в королівські льохи. А в льохах барила, діжки, кадуби… Лісові ельфи, а надто їхній король, полюбляли вино, дарма що в цих краях не росла виноградна лоза. Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.

Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих далеко в озеро, — щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні човни.

Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту, — де вже близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.

Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного задуму…

В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе темряву, потупотіли геть переходами.

І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.

— Та краще зайди до мене, — сказав дворецький. — Покуштуєш нового винця, що тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.

— Дуже добре, — засміявся головний наглядач. — Покуштую разом з тобою, щоб переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож хіба можна послати нагору якусь мізерію?